Марія Семенівна Галина - Автохтони

збивають замки, і що вони, постає питання, бачать? Ні, ви мені скажіть, що вони бачать?

– Трупи, – сказав він неохоче, – трупи розстріляних.

– Гори, – підхопив чорний чоловік майже із захопленням, – гори трупів! І у всіх, у всіх дірка в голові. Ось тут. І німці, ну ці німці, ви ж розумієте…

Від чоловіка в чорному пахло нафталіном і вогким льохом.

– Вони ж такі акуратні, німці. А там, у льосі, дуже брудно. І вони приганяють євреїв і кажуть, ви, жиди, арбайтен, шнеллер, шнеллер. Єврей повинен працювати, інакше він непотрібний єврей. І євреї спускаються до льоху і беруть трупи, за руки, за ноги. Не можна доторкатися до мерців, це дуже погано. Але вони тягнуть, тягнуть. І їм кричать, акуратніше кладіть, рядком, ось так… куди кладеш, пархатий? І поки бідолашні євреї носять трупи, німці звуть добрих громадян і кажуть їм, ось, дивіться, там жиди носять трупи у Сакрекерок. Може, хтось знайде тата? Знайде маму? Сина? Так? Ми ж не звірі, ми бітте, шукайте ваших родичів. Поховайте їх по-людському. Он вони лежать, із дірками в голові. Студенти, професори… Поляки, росіяни. Євреї. Сіоністи лежать із діркою в голові. Бундівці лежать із діркою в голові. Й кляті троцькісти. І ось чесні містяни біжать до Сакрекерок і бачать: бісові жиди носять трупи. І носять, і носять, і носять. І хтось несе чиюсь маму, а хтось чийогось тата. І руки в жидів у крові, й лапсердаки у них в крові, й навіть ярмулки в крові. Й чесні містяни починають кидатися на євреїв із кулаками і бити їх, бити їх… І німці, щоб заспокоїти чесних містян, починають стріляти в євреїв прямо тут, на дворі. Й кажуть добрим громадянам – зараз ми приведемо ще євреїв, ці непридатні, ці поламалися, нема кому тягати трупи.

– Ви не могли цього бачити, – сказав він. – Тих, хто це бачив, уже немає серед живих. Давно.

– Хто вам сказав, що я живий? Я голос. Я порожня труба. Я шофар. Я вісник Страшного суду. Я буду говорити, доки хтось буде мене слухати. Неможливо вбити голос.

– Усе вже скінчилося, – сказав він, – усе вже давно скінчилося.

– Вони їх усе ще тягають. Я ж бачу. Навіщо ви мені кажете, що все скінчилося.

– Слухайте, – германіст наблизився, притримуючи пенсне пальцем, – ви б йшли звідси, поки він не почав розповідати про каналізацію.

– А що про каналізацію?

– Вони там ховалися. У нас дуже стара каналізація. Може… хтось так і не вийшов? Так і залишився там жити? Мутували поступово. Люди Ікс, дивилися такий фільм? Ви, до речі, не цікавитесь окупаційною поліграфією? У мене є непогані…

– Ні, – сказав він, – не цікавлюся. А ось скажіть, чи немає у вас…

* * *

Театр – фабрика привидів, тут ходять і говорять люди, які зникають, щойно припиняють ходити й говорити, десятки маленьких щоденних смертей, відтинків повторюваних чужих життів. Привид плюс вбивство – це і є театр.

Яніна напевно ще спить. Вона з тих, хто ніжиться в ліжку до полудня. Нічна істота, ніжний метелик-совка.

Кожному стрічному він пояснював, що шукає Вітольда. Це було безпечно, він сам бачив, як Вітольд вийшов із театру і попрямував до найближчої піцерії. Здається, у Вітольда не було жодних харчових забобонів. Вітольд йому подобався, і зараз він відчував навіть щось на кшталт докорів сумління.

Музиканти метушилися в оркестровій ямі, звуки стрибали залою, немов уламки кольорового скла. Леонід у цивільному й зі звичайною, людською, не пташиною головою сидів у партері, сумно похнюпившись, і розминав у пальцях цигарку. Він присів поряд. Вітольд Олегович буде за півгодини, сказав Леонід. Обідати пішов. Покрив мене матом і пішов обідати. Не може бути, сказав він! Матом! Вітольд Олегович! Така щиросердна людина! Така тонка. А я саме навмисне прийшов, щоб із ним побачитися. І передати ось цю теку. Ні-ні, тільки в руки. Вам я б довірив, але треба дещо обговорити особисто. Яка прикрість, що я його не застав, але в мене буквально за п’ять хвилин інша зустріч. Але ви йому передайте все ж таки, коли він повернеться, що я відшукав партитуру Ковача.

Теку, дуже стару, із поворозками, він тримав під пахвою. Від теки пахло мишами. Одне з іншим було не пов’язане, певна річ.

– Партитуру кого? – непорозуміло перепитав Леонід.

– Ах, він знає. Але треба бігти, треба бігти.

Він підвівся, не дуже зграбно, тому що тека випорснула з-під руки й впала на підлогу. Жовті крихкі нотні аркушики розсипалися підлогою, він квапливо зібрав їх, мурмочучи й вибачаючись, і так само квапливо рушив геть. У вестибюлі він відступив до сходів чорного ходу, зваживши, що Вітольд повернеться з парадного, оскільки і вийшов звідти ж. І почув голос.

Голос був майже матеріальний, він ударявся об перекриття стелі, відскакував від стін, голос доторкнувся до його обличчя, до щоки, до вуст, немов соболеве хутро або легка жіноча рука, лоскотлива та ніжна.

«Ось Аврора хмари пофарбувала пурпуром. Ось нам час розлучатися, до інших країв ти йдеш, мій друже, куди за тобою піти мені страшно.

Не личить веселій твоїй повірниці мить прощання тобі отруювати жовчю та оцтом».

Він прискорив кроки.

«Вочевидь, усі, хто встав над смертними, більше вже не люди самі, жодного разу не було, щоб над нашими бідами та зажурами боги зглянулися…»

Поворот, ще поворот. Коридор, вощений паркет. Фарбовані кремовою водоемульсіонкою стіни.

Сірий халат, сіра хустинка, обличчя як лежала картоплина. Напевно, колись халат і хустинка були веселими та яскравими. Та й обличчя… не може бути, щоб в неї завжди було таке обличчя!

Вона човгнула шваброю прямо йому під ноги. Калюжка води розпласталася й втягнулася назад, у вологу ганчірку. Так і мокриць недовго розвести.

– Тут хтось співав. Жінка.

– Це опера. – Одне плече в неї було вище за друге. – Тіятер. Вони тут завжди співають. Яніночка наша співає. Й інші всілякі.

– Це не Яніна, – сказав він машинально. – У цієї контральто.

Очі в неї були як дві стерті нікелеві монетки.

– Яніночка співає, – повторила вона, – люди слухають. Букетики дарують.

– У цієї контральто, – у свою чергу повторив він. – І вона співала Силію. Я думаю, він і писав Силію спеціально для неї. У неї був гарний голос, усі мемуаристи підтверджують. І вона його кохала, знаєте, як жінки певного складу кохають. Особливо якщо вони до того ж негарні. До нестями, до самозабуття! Поїхала за ним із Росії. Думала, буде вірною помічницею і він зрозуміє нарешті.