Марія Семенівна Галина - Автохтони

той, що говорив, не відреагував, – мова не відрізняє брехню від правди. Фальшива нота фальшива завжди. Це просто.

Вийшли зі своєї кімнати, прямуючи кудись у вільних нічних справах, Мардук з Упирем. Упир хотів щось сказати, але він зупинив Упиря долонею, і Упир, із розумінням кивнувши, пройшов повз.

– Математика теж не бреше, – сказав він, машинально провівши вільних райдерів поглядом. – Викладки або вірні, або ні.

– Музиці не потрібні посередники, – сказали в слухавці, – математиці потрібні. Символи, коди. Інтерпретатори кодів. Музика існує сама по собі, будучи одного разу зіграною. Музика – це все. Рух часток. Хід планет.

– Ви романтик, добродію мій. – Йому хотілося розлютити того, хто говорив. – Романтики зазвичай пафосні, банальні та серйозні. Вони надимають щоки і повторюють загальні місця. Ви, до речі, не представилися.

– А ви мудак, – сказав голос, і зв’язок із всесвітом, сповненим пульсуючих голосів мертвих, перервався. Він зітхнув, повернув слухавку Веронічці й попрямував до себе, щоб возз’єднатися з Ковачем.

Світлин, які зазвичай рясно оздоблюють життєписи такого роду, було на подив мало. Фасад будинку, де жив Ковач, фасад оперного, чомусь світлина Шонберґа, портрет Валевської у сценічній сукні Кармен й інший портрет – із квітами в руках… Про стосунки Ковача зі знаменитою Валевською говорилося досить стримано, навіть цнотливо – взаємне поклоніння, обожнювання здалеку… Про загибель Ковача – теж. Загинув під час війни, невідомо де, невідомо – як. Автор недвозначно натякав, що Ковач брав участь в Опорі, виявляючи неабияку відвагу і схвальний патріотизм. Хоч кіно знімай. А хто в нас автор?

Він ще раз поглянув на обкладинку. «ЛАДИСЛАВ КОВАЧ» великими літерами, світлина юного Ковача, ніби накладена на світлину оперного театру. В цьому простому оформленні було щось старомодно-зворушливе.

Автор знайшовся на розвороті разом з іншими вихідними даними. Якийсь О. Гітрев. Рік тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертий. Наклад три тисячі. Мізерний як на ті часи, мабуть, видавництво маленьке. «Музейна справа». Місцеве. Напевно методички, брошури.

Безглузда книга. І пафосна. Й некорисна. Нічого про «Смерть Петронія». Нічого про «Діамантового витязя». І навіть про Ковача, якщо чесно, нічого. Але Валек має рацію, за це можуть ухопитися. Місту потрібен власний геній.

Він закрив книгу і поклав її на фанерну, в патьоках побілки тумбочку. Влаштувався на койці зручніше, згвинтив пробку і ковтнув із пласкої фляжки. Відразу стало тепло. В грудях, у животі, в паху. Обличчя Ковача дивилося на нього з чорно-білої обкладинки. Золотий хлопчик. Бідолашний, бідолашний золотий хлопчик.

– А чому вони пішли? – спитав він тоді.

Тому що коли тобі не вірять, це дуже образливо. Ти пам’ятаєш, як ти плакав, коли померла скалярія в акваріумі? Вона лежала на дні, й мама сказала, ой, що це з нею, а ти сказав – це не я. Вона тобі не повірила, і ти так гірко й довго плакав.

Але знаєш, насправді це був я, я тільки хотів взяти її щипцями, там лежали такі щипці, ти ними завжди поправляв на дні водорості та діставав рибок.

Але я діставав мертвих. А ти схопив живу. Ось бачиш, ти зізнався. Все врешті-решт стає явним, позаяк брехати боляче та важко. Людина рано чи пізно сама хоче сказати правду.

А вони теж зізналися?

Ні, вони були невинуваті. Вони не розбивали блакитної чашки.

А чому ж тоді вони повернулися? Я б пішов ген-ген далеко й не повертався.

Ніколи не можна піти настільки далеко, зайцю.

Корок закотився під ліжко, він спробував його дістати, але в голові запаморочилося, тоді він допив залишки коньяку й випростався на жорсткому ліжку.

Пара червоних вогнів у вікні розпливалася та двоїлася, можливо, просто тому, що зовнішня шибка була вкрита мжичкою, і так, рами подвійні, не дивно, що він бачить чотири червоних ока, а не два…

* * *

Вона неквапливо націдила до мірної чарки бальзам, перехилила до чашки з кавою. Гострий запах вдарив по ніздрях, він смикнувся, чи то в бік чашки, чи то в спробі відсахнутися.

– Ви так кривитеся… У вас болить голова, так? Пігулку хочете? Пенталгін.

– Хочу, – сказав він, – дякую. Це все через те, що я бігаю уві сні. Я втомився бігати уві сні.

Проїхав молочний фургончик – чашка на блюдці трохи затремтіла. Зараз навпроти у крамничці відкриють жалюзі. Приємно знати, що все йде за своїм звичаєм.

– Уві сні не треба бігати, – сказала вона серйозно, – уві сні треба літати. Я от літаю. Але не дуже високо. Просто, якщо на дорозі канава чи калюжа, розбігаюся, підбираю ноги, і р-раз… А раніше літала трохи вище. Летиш, клени червоні, жовті, під тобою усе коливається, неначе в кіно. Так красиво… але є шанс врізатися, якщо втрачаєш висоту.

Намальована жінка сьогодні була яскраво-рудою. А чоловік смаглявий, чорнобородий і в арабській куфії. Напевне шейх. А вона мандрівниця. Англійка, звісно. Потрапила до розбійників, він її звільнив. Або ні, він сам розбійник, він її полонив, щоб отримати викуп, вона його спочатку ненавидить, а потім між ними спалахує пекуча, невблаганна пристрасть. Гроші йому потрібні, аби купити зброю й боротися за незалежність своєї багатостраждальної батьківщини, і, коли вона починає поділяти його ідеї та його патріотизм, він…

– А з чим сьогодні запіканка?

– З мускатним горіхом. Це смачно, дійсно.

– Не сумніваюся, – сказав він, – авжеж, смачно.

* * *

У сонячному світлі мох здавався зеленішим, а пліснява – темнішою. Буйне квітіння життя. Практично різнотрав’я. Попід стіною затверділі скиби снігу, обгризені по краях, чергувалися з підталим масним брудом.

– Ні, сьогодні не було. – Торговець германістикою похитав головою, зблиснувши скельцями пенсне, криво посадженого на горбатий ніс.

– А він зазвичай щодня буває?

– Ні, наче. Я сам не щодня буваю.

– А хто буває щодня?

– Цей.

Той, який «цей», стояв поряд із розпухлим безформним портфелем і байдуже дивився вдалечінь. Зараз, на пронизливому світлі, було видно, що вилоги довгополого чорного пальта поруділи та обтріпалися, а комір побитий міллю.

– Ви часом не знаєте, немолодий такий, торгував тут рідкісними книгами… в нього ще жовтий пух на голові, стирчаком. Не знаєте, що з ним?

Так міг би обернутися ґолем – усім тілом. Обличчя залишилося байдужим. У зморшках, ніби мох у кам’яному муруванні, застрягла клочкувата щетина.

– Авжеж, знаю. Він потрапив до льоху.

– До льоху?

– Так. До льоху Сакрекерок. – Чорний чоловік терпляче повторив по складах. – Сак-ре-керок.

– Жіночий монастир, – неуважливо підказав германіст. – Там під час війни була в’язниця НКВС.

Гаразд, я це вже чув.

Германіст відійшов, демонстративно посвистуючи і дивлячись у синє клочкувате небо.

– Росіяни пішли, і прийшли німці, й ось німці