Марія Семенівна Галина - Автохтони

– А той утік, – сказала вона, не чекаючи на питання. – Хуліган якийсь. Я і квиток продавати не хотіла, ми до п’ятої лишень… Нічого не поламав? Усе в порядку?

– У цілковитому, – сказав він, вклонився і вийшов.

* * *

До п’ятої. Отже, до «Синьої пляшки» він запізнився. Шкода.

У сквері, де люди в комбінезонах діловито монтували естраду, він зупинився й вийняв мобілу.

– Не потрібен сьогодні? Це добре, – відгукнувся крізь стукіт дощок далекий Валек, – а то я вже закопався з Костжевським. Викликів багато.

Він подумав, що Валек набиває собі ціну.

– А ця книга про Ковача?

– Сьогодні ввечері завезу. Залишу на ресепшені.

У Юзефа бетмен підлетів, спитав: «Як завжди?», улетів знов і повернувся, несучи на чорних крилах сочевичну юшку і гарячі булочки. А також чарочку з настоянкою. Він їв, спостерігаючи спалахи світла за вікном. Схоже, естраду нарешті змонтували і врубили дискотеку чи щось подібне.

– Ви не були в «Синій пляшці». Це вельми негарно.

Вейнбаум за сусіднім столиком розгортав серветку. Тростину Вейнбаум вправно підвісив на спинку сусіднього стільця.

– Я був, але раніше. Не застав вас.

– Це нікуди не годиться, – суворо сказав Вейнбаум. – Їсти треба вчасно. Все треба робити вчасно. Вам що, вже не потрібні мої консультації?

– Навпаки, – сказав він, – навпаки. Скажіть, хто б міг за мною стежити?

– Хто завгодно, – серйозно сказав Вейнбаум, – яке-небудь таємне товариство…

– Вейнбауме!

– А що, в нас тут повнісінько таємних товариств! Ви вже були в масонській ресторації? Воробкевич там обідає від п’ятої до сьомої. Зараз він у клопотах. Всерйоз зайнявся Баволем. Дружина мера, знаєте, підтримує мистецтва.

– Це похвально. І все ж таки? Як мінімум двоє. Дилетанти. Надто боязкі. Й, видима річ, обмежені в коштах.

– Це не мої люди, – швидко сказав Вейнбаум. – Мої – усі професіонали.

– Та годі вам. Ви от краще скажіть, чому… в музеї воскових фігур у жертв маніяків обличчя Яніни та Шпета. Чи я з глузду з’їхав?

– Ви були в музеї воскових фігур? – Вейнбаум був неприємно здивований. – Ви просто як турист якийсь!

– Так склалося, – сказав він суворо. – Тікав від хвоста.

– Насправді ніякої містики. – Вейнбаум потер долоньки і приступився до начиняної шийки. – Цей музей на паях робили Пашкевич і Шапіро. Обидва працювали в театрі. Пашкевич був гример і костюмер, а Шапіро – бухгалтер. І обидва ненавиділи Шпета. А Пашкевич до того ж сильно постраждав від Марти, вона його й вижила врешті-решт. А Марта була копією Яніни. Адже ви всюди бачите містику, правда ж? Знак? А, ось уже й штрудель вам несуть.

Штрудель був смачний. Як завжди.

* * *

– А закуску ви хіба брати не будете? Візьміть ковбаски. Добра ковбаска.

Продавчиня здавалася рідною сестрою білетерки з музею. У теплій хустці, накинутій на плечі, окуляри на ланцюжку лежать на широких грудях.

– Не треба. – Він сховав пласку пляшечку в кишеню. – Дякую.

Машини, проносячись повз, світлом розрізали на смуги добре обличчя продавчині. Якщо я зайду завтра ввечері, вона мене спитає: «Як завжди?», подумав він.

У «Піонері» Веронічка сомнамбулічно кивнула йому:

– А вам передачу залишили. – Рухи її були уповільнені, немов вона пливла в теплій важкій воді. – Голомозий такий. І телефонували. Сказали, ще зателефонують.

Вільні райдери притишено бубоніли у себе в кімнаті. Щось там у них впало, м’яке та важке.

Під похмурим поглядом сільськогосподарської жінки він витрусив книгу з пакета на ліжко. Обличчя Ковача дивилося з обкладинки. Та ж світлина, що й у вітрині, тільки збільшена. Через збільшення риси втратили чіткість, розпливлися, узагальнене обличчя юності, відкритої назустріч золотавим дивам світу.

Ковач був місцевим уродженцем, його батько володів невеличкою мануфактурою й геть-усіляко тиранив обдарованого хлопчика. Зокрема, вимагав, щоби той кинув «марне захоплення» й зайнявся нарешті справою, в результаті Ковач не отримав пристойної музичної освіти. Якийсь час займався з домашнім педагогом, але потім до всього доходив самоуком. Тому його уподобання та захоплення були досить вигадливі. Замолоду йому потрапила до рук «Держава» Платона, і Ковач захопився вченням про гармонію сфер, гадаючи, що на його основі можна створити певну універсальну музику. Іншою його ідеєю було розшифрування космічного білого шуму (хоча самого терміна тоді ще не існувало) з метою вичленовування з нього однієї певної теми. Наприклад, якщо мойра Атропос співає, згідно з Платоном, про майбутнє, то свідомість, резонуючи з темою Атропос, прозріває прийдешнє – і так далі. Зі світового шуму можна витягти все, що завгодно, зокрема, й голоси померлих, вважав Ковач…

Він знизав плечима. Голоси померлих блукають у просторі, й завжди знаходяться прихильники сумної Лахесіс, готові їх почути. Наприклад, Воробкевич.

Ковач, повідомляла біографія, звісно, читав і «Сновидіння Сципіона», і Цензорина, і Нікомаха, й Боеція, але вважав, що вони, прив’язуючи музику сфер до звукоряду, пішли невірним шляхом, і пропонував свій власний, безперечно, вірний. Основна помилка, вважав Ковач, сталася через те, що стародавні люди спиралися на гео-, а не на геліоцентричну систему й не враховували, що планет насправді дев’ять – із Місяцем і Сонцем небесних тіл налічувалося одинадцять, а якщо додати нерухому небесну сферу, то магічним числом буде не сім, а дванадцять. Із усього випливало, що саме Ковач, а не Шонберґ був засновником додекафонічної школи. Ковач через юну довірливість листувався з метром і був неприємно здивований, коли Шонберґ пред’явив світу свої опуси. З того часу Ковач шифрував і нікому не показував свої розробки. Що відіграло фатальну роль у його долі й узагалі в історії музики, бо жодних нотних записів від нього не залишилося, і, таким чином, геніальність Ковача нічим не підтверджена, крім спогадів сучасників. І, до речі, його пріоритет як винахідника додекафонії теж. Якби Ковача не існувало, його б варто було вигадати.

У двері просунулася бліда мордочка Веронічки. Постукати вона не потурбувалася.

– Що, телефонують?

Веронічка кивнула, прочитавши питання по губах (із вух у неї вилися тонкі дроти, через що вона була подібна до дівчинки-кіборга), і пішла назад, трохи посмикуючись у їй одній чутному ритмі.

Слухавка лежала на конторці.

– Алло? – сказав він. – Алло?

– Знаєте, чому музика – найвище з мистецтв?

Голос чоловічий. Але трошечки баб’ячий. Як у всіх у них.

– Вона універсальна, – припустив він. – Не потребує перекладу. Не потребує контексту.

У слухавці тріскотіло так, немов переривали один одного блукаючі в просторі голоси мертвих.

– Вона не бреше, – сказав голос-одинак. – Слова брешуть. Музика – ні.

– Речена думка є брехня? – Він поволі починав дратуватися. – Теж мені новина. До речі, передайте привіт Тютчеву.

– Не в тому річ, – на Тютчева