Марія Семенівна Галина - Автохтони

таланти. Замовити комусь стилізацію, із присвятою Ковачу. Хто міг би, як ви вважаєте?

– Гадки не маю, – сказав Вітольд, – тим більше на які, перепрошую, кошти? Чи ви спонсоруєте? Я робив довідки, ви ж у хостелі живете.

– Я хотів роздивитися. Не привертаючи уваги.

– Якщо з партитурою проблема, то й казати нема про що! – Вітольд похитав головою, немов відганяючи муху. – Ви ж «Іоланту» слухали? Слова – ніщо. Музика – все. Голос та музика, ось чаклунство, тонке чаклунство, ось – опера! Я навіть більше скажу – що дурніший текст, то краще. Розумний текст відволікає. Людина намагається вникнути в зміст. А кому потрібен зміст? Потрібна музика. Вібрації. Послухайте, мені треба йти. Вони там усі почубляться без мене. Вони, здається, вже чубляться.

– Ви все ж таки погортайте у вільний час, – сказав він у замшеву спину, що віддалялася.

– У вільний час – звісно! – крикнув Вітольд, не обернувшись.

* * *

Тільки-но він опинився на вулиці, в нього вистрелили з хлопавки. Він обтрусився, але кольорові кружальця липнули до мокрої куртки. От прокляття.

Народу ще побільшало, на розі недавній жебрак або його двійник цілився у перехожих розтрубом грамофона. Він прислухався. Кармен. Цікаво, хто співає?

Біля вітрини із багатоярусними тортами він зупинився, щоб допомогти своєму відображенню обтрусити різнокольоровий папір. Людина на іншому боці вулички зупинилася теж і почала роздивлятися важкі порцелянові ступки у вітрині аптеки навпроти. Він бачив лише спину в сірому і непевну пляму обличчя, яке плавало посеред висушених жмутами трав і пузатих слоїків, тоді як його власне плавало посеред марципанових троянд, зацукрованих фруктів і безешних лебедів. Мабуть, муляжі, навряд чи хтось купує такі торти. Хоча он там, на шинквасі, теж височіє кремова вежа.

Він вивертався поміж стрічними, не спускаючи з уваги людину в сірому, яка на тому боці вулиці наздогнала групу японців, цих невтомних ловців світла у всьому своєму важкому озброєнні, зробив спробу загубитися поміж ними, але марну – вони щохвилини зупинялися, наводили свої об’єктиви, і він змушений був рушити далі, сам по собі…

У скверику біля фігурної лави, мокрої і через те порожньої, він зупинився, поставив ногу на мережану, в завитках огорожу і зробив вигляд, що зав’язує шнурка, який розв’язався. Банально, але що поробиш.

Так, сірий теж зупинився, а там, за ним, здається, зупинився ще один. От і маєш!

Він рушив далі, позираючи навсібіч. Кондитерська. Повно народу. Піцерія. Повно народу. Сувенірна крамниця. Теж. Ні, не годиться. Еге ж, ось. Він демонстративно повільно відчинив важкі двері й увійшов до вестибюля.

– Що, зачинено?

– Заміна експозиції, – поважно сказала жінка за столиком. Вона була у шалику й в окулярах на ланцюжку.

– А коли відчиниться?

– За два тижні, – сказала жінка невпевнено.

– А скажіть, у вас у колекції є такий Баволь? Кароль Баволь?

– Хто?

Він правильно пішов до Воробкевича. Від музейників жодного пуття.

– А там що? Он за тими дверима?

– Виставка воскових фігур, – сказала білетерка з очевидною відразою. – Знамениті вбивці, катування… Місцеві легенди.

Він прислухався, чи не грюкнуть вхідні двері. Напевно, чекають, коли він вийде. Знають, що музей зачинено, хоча таблички ніякої немає.

– А фігури відчинені? Хто продає квитки? Ви?

– Я, – сумно сказала жінка, – заждіть, зараз увімкну підсвічування.

Він дивився, як вона, перехиляючись, наче качка, йде геть у темряву. Пухова хустка в неї була обмотана довкола талії і зав’язана вузлом на попереку.

– Ну ось, можете йти. Тільки вам, напевно, не сподобається.

– Навпаки, – сказав він, – що ви. Навпаки.

У воскових фігурах самих по собі є щось моторошне. У будь-яких подобизнах людини є. Недарма існує повнісінько історій про невинну з вигляду ляльку-вбивцю. Втім, тут вбивці безсоромно виставляли себе напоказ. Граф Дракула у старовинному жупані лиховісно шкірився, оголивши закривавлені ікла. Дракула й справді так виглядав? Він ніби пам’ятав його портрет, граф як граф. Жертва графа, тендітна чорнокоса дівчина з розширеними від жаху зіницями, була дуже схожа на Яніну. Хіба що в Яніни не було таких подряпин на білій шиї. Джек Різник, укутаний в плащ, крався за розв’язною повією. Капелюха насунуто на обличчя, ніж у скоцюрбленій руці. Графиня Баторі розкошувала у кривавій ванні. Поряд в обіймах «залізної діви» знемагала чергова жертва. Віра Ренці сиділа в глибокому фотелі в оточенні цинкових трун із піднятими вічками. Все ж таки мадяри безбашенні люди. А де в нас Жиль де Рец? Ага, ось. У кожній людині ховається маніяк. Інакше ми б не відвідували такого штибу закладів.

Він прислухався. Нікого, крім воскових персон, які проводжали його мутними очима. А що як оживуть, зрушать із місць, оточать його з усіх боків… О, а це що?

Величезний вовк із закривавленою пащею, лапа на розшматованих грудях нещасної жертви… жертва цього разу чоловічої статі, руки-ноги безпорадно розкинуті, роздерте горло безсоромно оголює жили та хрящі. Обличчя нещасного, вбраного в мисливський костюм, закинуто, очі вибалушені, риси спотворені останньою мукою. Табличка свідчила, що тут представлена сцена нападу вовка-перевертня на єгеря його милості курфюрста.

З-за дебелого фотеля, в якому важно сиділа отруйниця Ренці, й кремезної спини графа Дракули не видно було вхідних дверей, він пересунувся до вовка, бідолашний розшматований єгер докірливо витріщався на нього. Кого нагадує цей нещасний? А, точно, Шпета. Ця сивина, ці вуса… Стоячи нерухомо посеред воскових фігур, сам воскова фігура, він чекав у напівтемряві.

Сіра людина була сама, напевно, залишила свого напарника чатувати біля входу, просто так, для перестороги. Переслідувачу було незручно, він боком протиснувся повз криваву ванну та Різника й встав, прислухаючись і витягнувши шию, – черговий експонат, міський серійний вбивця, який нічим не відрізняється від своїх жертв…

Він виступив із-за Дракули і схопив переслідувача за рукав.

– Що вам від мене треба?

Той здригнувся, щелепа відвисла, немов у лускунчика. Смикнувся, замугикав.

Тут тільки він збагнув, що для захожого він і сам – тихий міський маніяк, ожила воскова лялька.

– Та не бійтеся, – сказав він роздратовано, – я…

Але той, відчайдушно смикнувшись, вислизнув із пальта, так ящірка відкидає в хвилину небезпеки хвіст. Рукав пальта залишився у нього в жмені, а захожий, розвернувшись, кинувся у просвіт поміж Джеком Різником і жертвою, яку він переслідував, і зник.

Під докірливим поглядом графа Дракули він дослідив кишені пальта. Щойно куплений квиток на виставку, брудний носовичок і тютюнові крихти. Не бозна-який улов. До підкладки було вшито лейбл «Made in Turkey». Він акуратно накинув пальто на плечі нещасної жертви Дракули, вбраної в одну лишень бліду напівпрозору сорочку, що було трохи не по сезону, і