Джоан Харріс - Шоколад

проходжу повз, зніяковіло замовкають; одні ледь не плачуть, інші агресивні. Сьогодні ранком я спробував завести бесіду з Жозефіною Мускат – вона сиділа в кав’ярні «Республіка», – і ця похмура недорікувата жінка накинулася на мене з образами; очі блищать, голос тремтить від люті.

– Не смійте звертатися до мене, – засичала вона. – Ви вже зробили свою справу.

Зберігаючи власну гідність, я не опустився до відповіді, інакше міг би розгорітися скандал. Вона перетворюється на очах – у ній з’явилася твердість, млявість у рисах зникла, поступившись злісній зосередженості. Ще одна перебіжчиця до ворожого стану.

Як же вони не розуміють, mon père? Чому не хочуть бачити, наскільки згубним є вплив цієї жінки? Вона внесла розкол у суспільство, позбавляє нас цілеспрямованості. Грає на найпотаємніших недоліках і вадах людської натури. Завойовує любов городян, їхню відданість, про що – хай допоможе мені Бог! – мрію і я в силу власної слабкості. Своїми брехливими проповідями закликає із симпатією, терпимістю й жалем ставитися до жалюгідних бездомних маргіналів, які оселилися на ріці, чим ще більше сприяє моральному розкладенню суспільства. Зброя диявола не зло, а наші слабкості, père. Кому, як не тобі, це відомо краще за інших. До чого ми прийдемо, не маючи глибокої віри у чистоту власних переконань і помислів? На що нам сподіватися? Скільки ще чекати, перш ніж зіпсуття торкнеться самої церкви? Ми з тобою знаємо, як швидко поширюється гнилизна. Чого доброго, розпочнуться кампанії за «богослужіння для всіх конфесій, у тому числі й для поборників нерелігійних переконань», за скасування сповіді як «безглуздого карального заходу», почнеться прославляння «внутрішнього “я”», і не встигнуть вони отямитися, як разом зі своїми нібито передовими поглядами й нешкідливим лібералізмом по стежці благих намірів утраплять просто до пекла.

Смішно, чи не так? Ще тиждень тому я брав під сумнів власну віру. Був занадто зайнятий собою, щоб помітити симптоми. Занадто слабкий, щоб грати свою роль. І все-таки в Біблії ясно сказано, що ми маємо робити. Бур’яни й пшениця не ростуть на одному полі. Це підтвердить будь-який селянин.

21

5 березня. Середа

Сьогодні Люк знову прийшов на зустріч із Армандою. Він тримається більш упевнено й, хоча, як і раніше, сильно затинається, розкутий настільки, що час від часу дозволяє собі скромні жарти, від яких і сам розпливається в дурнуватій здивованій посмішці, начебто роль гумориста для нього цілком нова. Арманда має чудовий вигляд. Чорний солом’яний капелюх вона поміняла на шарф із мокрого шовку, щічки рожевіють, як яблучка, але я підозрюю, що не гарний настрій розрум’янив її обличчя: рум’янець такий само ненатуральний, як і її неприродно яскраві губи. За короткий час удвох з онуком вони виявили, що в них набагато більше спільного, ніж вони уявляли. Урятовані від настирливої присутності Каро, вони невимушено спілкуються між собою. Навіть важко повірити, що ще тиждень тому обоє ледь кивали одне одному на вулиці. Вони поглинені розмовою, із захватом шепочуть одне до одного, стишивши голоси, начебто діляться секретами. Політика, музика, шахи, релігія, регбі, поезія – вони перескакують з однієї теми на іншу, немов гурмани в ресторані, котрі не залишають без уваги ні єдиної страви. Арманда пустила в хід усі свої чари, демонструючи по черзі вульгарність, ерудицію, чарівність, бешкетництво, серйозність і мудрість.

Сумнівів немає: вона зваблює онука.

Цього разу першою отямилася Арманда.

– Пізно вже, хлопче, – безцеремонно перебила вона підлітка. – Тобі час додому.

Люк замовк на півслові, усім своїм виглядом виявляючи здивування й розчарування.

– Я… і не підозрював, що вже с-стільки часу минуло. – Він і далі сидів нерухомо, немов не хотів іти. – Так, напевно, треба йти, – нарешті мляво промовив він. – Якщо запізнюсь, м-мама влаштує скандал. Або ще щось. Ти ж знаєш, я-яка вона.

Протягом усієї зустрічі Арманда, шануючи почуття онука, мудро втримувалася від зайво різких коментарів на адресу Каро, але зараз, у відповідь на його м’яку критику, підступно посміхнулася.

– Знаю, як не знати. От скажи мені, Люку, у тебе ніколи не виникає бажання побунтувати… хоч трохи? – Очі Арманди іскрилися сміхом. – У твоєму віці треба бунтувати – носити довге волосся, слухати рок-музику, зваблювати дівчат і так далі. А то, коли тобі стукне вісімдесят, будеш гірко жалкувати за змарнованим життям.

Люк мотнув головою.

– Занадто ризиковано, – коротко відповів він. – Краще вже п-просто жити.

Арманда задоволено розреготалася.

– Отож, до наступного тижня? – Цього разу він цмокнув її в щоку. – У цей же день?

– Думаю, я виберуся. – Вона посміхнулася. – До речі, завтра ввечері я буду святкувати ремонт, – раптом сказала вона. – Хочу подякувати всім, хто лагодив мені дах. Ти теж приходь, якщо хочеш.

Люк зам’явся нерішуче.

– Звичайно, якщо Каро буде проти… – глузливо протягла Арманда, задерикувато дивлячись на онука своїми блискучими очима.

– Гадаю, я зможу знайти собі заміну, – сказав Люк, підбадьорюючись під її оманливим поглядом. – Чому ж не повеселитися?

– Веселощі тобі забезпечені, – пожвавилася Арманда. – Усе місто прийде. Крім, зрозуміло, Рейно і його бібліофілів, – вона позирнула на нього з лукавою усмішкою. – Що, на мою думку, великий плюс.

Хлопчик пирснув від сміху й одразу винувато опустив очі.

– Б-бібліофіли, – повторив він. – Ти п-просто к-клас.

– Я завжди клас, – з гідністю відповідала Арманда.

– Спробую щось придумати.

Перед самим закриттям, коли Арманда допивала свій шоколад, збираючись іти, зненацька з’явився Ґійом. На цьому тижні він майже не заглядав до шоколадні. Вигляд у нього пом’ятий, безбарвний, під крисами фетрового капелюха ховаються смутні очі. Педантичний завжди й у всьому, він привітався з нами з властивою йому стриманою церемонністю, але я бачила, що він чимсь стурбований. Плащ на його зсутулених плечах висить, як на вішалці, начебто під ним взагалі немає плоті. У дрібних рисах, як у мавпи-капуцина, застигли здивування й мука. Він прийшов без Чарлі, але я знову помітила на його зап’ястку собачий повідець. Анук із цікавістю витріщилась із кухні на Ґійома.

– Я знаю, ви вже зачиняєтесь, – уривчасто, але зрозуміло оголошує він, ніби хоробрий солдат в одному з обожнюваних ним англійських фільмів. – Я вас довго не затримаю.

Я налила йому чашечку чорного шоколаду-еспресо й подала на блюдці з двома штучками його улюблених вафель у шоколаді. Анук, видершись на табурет, із заздрістю дивиться на них.

– Я не поспішаю, – запевнила я його.

– І мені нікуди поспішати, – із властивою їй прямотою заявила Арманда. – Але, якщо заважаю, можу піти.

Ґійом похитав головою:

– Ні, що ви. – Свої слова він підкріпив посмішкою. – У мене немає секретів.

Я здогадувалася про його нещастя, але чекала пояснень. Ґійом взяв одну вафельку,