Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Доставка, — відповіла Єва, змінивши голос. — Вам передача від батьків.

Двері відчинилися, і Марина здивовано глянула на неї.

— Я вас знаю? — запитала вона, намагаючись згадати.

— Так, — посміхнулася Єва. — Я замовляла у тебе каву вчора. Ти принесла мені еспресо замість латте.

Марина спохмурніла, все ще не розуміючи, що відбувається.

— Вибачте, я не...

Вона не встигла закінчити. Єва штовхнула її всередину кімнати і швидко зачинила двері. В її руці блиснув перламутровий ніж.

— Що ви робите? — Марина відступила до стіни, очі широко розплющені від страху. — Що вам потрібно? Гроші? В мене майже нічого немає.

— Мені не потрібні гроші, — спокійно відповіла Єва, роздивляючись кімнату. Типова студентська берлога — безлад, дешеві меблі, плакати на стінах. — Мені потрібна ти, Марино.

— Н-навіщо? — Марина тремтіла, притиснувшись до стіни.

— Щоб навчити тебе ввічливості, — Єва підійшла ближче, постукуючи лезом ножа по долоні. — Щоб показати, що буває з людьми, які поводяться зневажливо. Які дивляться згори вниз на інших.

— Я не розумію, — Марина майже плакала. — Це через каву? Я ж виправила помилку! Я ж вибачилася!

— Але ти не була щирою, — Єва похитала головою. — Ти вибачилася, бо мусила. Бо така твоя робота. Але всередині ти сміялася. Зневажала мене. Думала, що ти краща.

— Ні, ні, я так не думала! — Марина вже плакала відкрито. — Будь ласка, не робіть мені боляче. Я нікому не скажу, що ви приходили. Я все забуду.

Єва подивилася на неї — на її тремтячі губи, на потоки сліз, на благальні очі. І відчула... нічого. Ні жалю, ні сумнівів. Тільки холодну, розрахункову рішучість.

— Ти не заслуговуєш на друге шанс, — тихо сказала вона. — Ніхто не заслуговує.

З цими словами вона кинулася вперед. Марина спробувала кричати, але Єва затиснула їй рот рукою. Ніж увійшов легко — один раз, другий, третій. Кров бризнула на біле покривало ліжка, на стіну, на одяг Єви.

Марина боролася, але недовго. За кілька хвилин вона затихла, її очі застигли, а тіло обм'якло.

Єва відступила, важко дихаючи. Вона подивилася на свої руки, вкриті кров'ю. На мертву дівчину на підлозі. На безладну кімнату, тепер посеред хаосу.

І вона відчула... задоволення. Глибоке, первісне задоволення. Не таке, як раніше, коли вона мстилася тим, хто дійсно заподіяв їй біль. Інше. Чистіше. Простіше.

Єва швидко обшукала кімнату, не залишаючи відбитків. Забрала гаманець Марини, телефон, ноутбук — щоб це виглядало як пограбування. Потім акуратно вийшла через запасний вихід, про який знала з плану будівлі, знайденого в інтернеті.

На вулиці вона викликала таксі до сусіднього району, потім пересіла на інше до центру, і лише звідти повернулася додому. Свій закривавлений одяг вона склала в спеціальний пакет — завтра вона спалить його за містом.

Вдома Єва довго стояла під душем, змиваючи кров. Вода ставала рожевою, потім світлішою, і нарешті чистою. Але відчуття на шкірі залишалося — ніби кров Марини не змивалася повністю, ніби вона всмокталася в пори, стала частиною її.

І це відчуття не тривожило Єву. Воно було... правильним.

Коли вона вийшла з душу, Олексій уже чекав на неї у вітальні. Він сидів у кріслі, елегантний і спокійний, як завжди.

— Цікавий вечір? — запитав він, хоча у його голосі чулося, що він точно знає, де вона була і що робила.

— Так, — просто відповіла Єва, сідаючи навпроти. — Дуже... освіжаючий.

— Ти змінюєшся, — зауважив Олексій, вивчаючи її обличчя. — Раніше ти вбивала лише тих, хто завдав тобі великої шкоди. Тепер... ця дівчина. Вона просто зробила помилку з кавою.

— Вона була неповажною, — відрізала Єва. — Зневажливою. Вона дивилася на мене, ніби я ніщо.

Олексій повільно посміхнувся.

— І за це вона заслуговувала на смерть?

Єва задумалася на мить. Тоді спокійно відповіла:

— Так. За це вона заслуговувала на смерть.

Олексій нахилився вперед, і в його очах відбився дивний, нелюдський вогонь.

— Прекрасно, — прошепотів він. — Твоя душа... вона майже готова. Майже досконала.

— Що ти маєш на увазі? — Єва відчула дивний холодок.

— Колись я сказав тобі, що душі, які потрапляють до мене, рідко шкодують про свій вибір, — нагадав він. — Знаєш, чому? Тому що вони вже не здатні шкодувати. Вони стають... як я. Вільними від людських обмежень. Від слабкостей співчуття, жалю, каяття.

Він підвівся і підійшов до неї, поклавши гарячі долоні їй на плечі.

— Ти стаєш ідеальною, Єво. Такою, якою я хотів бачити тебе з самого початку.

З цими словами він зник, залишивши після себе легкий запах сірки і дивне тепло на її шкірі.

Єва залишилася сидіти в кріслі, дивлячись у темряву за вікном. Вона не відчувала страху від слів Олексія. Не відчувала тривоги. Тільки... предчуття. Предчуття чогось більшого, що чекало попереду.