Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 15

Наступного дня Єва проводила дивний експеримент. Вона ходила по місту, взаємодіючи з різними людьми — продавцями, касирами, перехожими. І спостерігала за своєю реакцією.

Більшість людей були нейтральними, просто виконували свою роботу. Але деякі... деякі викликали в ній дивне роздратування. Касирка, яка надто повільно пробивала покупки. Чоловік, який штовхнув її в метро і не вибачився. Студент, який сміявся занадто голосно в бібліотеці.

Дрібниці. Незначні образи. Речі, на які колишня Єва навіть не звернула б уваги.

Але тепер... тепер вони змушували її кров кипіти. Вона уявляла, як змушує їх страждати. Як вони благають про пощаду. Як світло згасає в їхніх очах.

І ці думки не лякали її. Вони збуджували.

Увечері вона зателефонувала Наталії.

— Нам потрібно зустрітися, — сказала вона. — Завтра о 16:00 у мене вдома. Я хочу почати підготовку до... нашої справи.

— Звісно, — погодилася Наталія. — Я буду.

Після дзвінка Єва відкрила ноутбук і почала пошук. Вона швидко знайшла сторінку Марини в соціальних мережах. Марина Ковтун, 23 роки. Працює в кафе, вчиться заочно в медичному коледжі. Мешкає в гуртожитку на околиці міста.

Єва вивчила її фотографії, пости, коментарі. Звичайна дівчина зі звичайним життям. Але в Євиних очах вона вже стала чимось більшим — символом. Символом неповаги, зневаги, недбалості.

Символом того, що потрібно виправити.

Вона знову згадала детектива Крамаренка. Він був занадто близько, занадто небезпечний. Але в той же час... в тому й полягав азарт. Полювання з обох сторін. Він полював на неї, а вона полювала на інших. І питання було лише в тому, хто першим досягне своєї мети.

Наступного дня о 16:00 Наталія прийшла до Єви. Вона принесла з собою теку з документами.

— Це все, що я змогла знайти про Лисенка, — сказала вона, розкладаючи папери на столі. — Його розклад, звички, слабкості.

Вони провели наступні дві години, обговорюючи план. Лисенко був обережним, але мав свої вразливі місця. Його сім'я не знала про його "пригоди" зі студентками. Його колеги вважали його моральним авторитетом. І він мав залежність від азартних ігор, про яку знали лише кілька близьких друзів.

— Ми можемо використати це все, — сказала Єва, роблячи нотатки. — Зруйнувати його репутацію, його сім'ю, його кар'єру. Але це потребує часу і обережності.

— Я готова чекати, — відповіла Наталія з тією ж дивною, хижою посмішкою, яку Єва помітила раніше. — Головне, щоб він заплатив.

Коли вони закінчили планування, уже стемніло. Єва запропонувала Наталії залишитися на вечерю, і вони замовили їжу з ресторану.

За вечерею Наталія раптом запитала:

— Як ти почуваєшся? Після... всього, що зробила?

Єва підняла погляд від тарілки. Це було небезпечне питання. Але вона відчувала дивну потребу відповісти чесно.

— Я почуваюся... вільною, — сказала вона нарешті. — Ніби все життя щось стримувало мене, душило. А тепер... тепер я можу дихати.

Наталія кивнула, ніби розуміла.

— А ти не боїшся? Не відчуваєш... провини?

Єва замислилася. Чи боялася вона? Чи відчувала провину?

— Ні, — відповіла вона чесно. — Вони заслуговували на те, що отримали. І я не шкодую ні про що.

Наталія дивилася на неї з дивним виразом — сумішшю захоплення і чогось схожого на заздрість.

— Я хочу бути такою, як ти, — сказала вона тихо. — Такою сильною. Такою... вільною від сумнівів.

Єва посміхнулася, але не відповіла. Вона не була впевнена, що Наталія справді розуміє, чого бажає. Бути вільною від сумнівів, від провини... це означало бути вільною від чогось людського. Від того, що робило людину людиною.

Але хіба вона сама не прагнула цього? Хіба не раділа, відчуваючи, як ці людські обмеження зникають з кожним актом помсти, з кожною краплею пролитої крові?

Після вечері Наталія пішла, і Єва залишилася сама. Вона відчувала дивне занепокоєння, ніби щось недоказане, недороблене не давало їй спокою.

Вона згадала Марину з кафе. Ту зневажливу офіціантку. І раптом зрозуміла, що має зробити.

Єва взяла телефон і викликала таксі. Вона точно знала адресу гуртожитку, де жила Марина — знайшла її в соціальних мережах. І знала, що сьогодні дівчина повинна повернутися з роботи близько 23:00 — це також було легко дізнатися з розкладу змін, опублікованого на сторінці кафе.

В гуртожитку не було охорони — звичайна облуплена будівля на околиці міста. Єва прийшла заздалегідь і сховалася в тіні біля входу, спостерігаючи. О 23:10 з'явилася Марина — втомлена, з важкою сумкою через плече. Вона пройшла повз Єву, не помітивши її, і увійшла до будівлі.

Єва почекала кілька хвилин, потім пішла за нею. Вона знала, що Марина живе в кімнаті 205 — ця інформація також була в соціальних мережах, де дівчина скаржилася на сусідку, яка постійно щось смажила.

Піднявшись на другий поверх, Єва постукала в двері.

— Хто там? — почувся голос Марини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍