Олег Криштопа - Герої (не)війни

Тарас — один зі співзасновників громадського об’єднання учасників АТО «Справедливість». Чимало бійців, з якими «Бішут» пройшов війну, — у цій же організації. Разом вони допомагають побратимам з житлом, отриманням статусу, землі, захистом своїх прав. Нещодавно за допомогою та під тиском тієї ж «Справедливості» Верхов­на Рада ухвалила закон, яким дорівняла права добровольців-резервістів, що брали участь у бойових діях у перший рік війни, до військовослужбовців. А це значить, що ті, хто пішов на фронт за власним бажанням і добровільно, зможуть отримувати таку ж пенсію та соціальні виплати, як і призвані на військову службу українці.

На грудях у Тараса знак — «Іловайськ—2014». Його добровольці виготовили самостійно і роздали усім побратимам, хто справді був у пеклі війни у серпні 2014-го.

— У кого є такий знак, той точно був в Іловайську. Жодних «липових» бійців з таким знаком ви не знайдете, — переконує Тарас.

Тих, хто пройшов Іловайськ — і бійців «Донбасу», і військовослужбовців, і добровольців інших батальйонів, — «Бішут» називає найсвідомішими людьми країни. Патріотами, які й сьогодні будь-якої миті, щойно надійде команда, знову встануть на захист держави.

— От вони кажуть: ми ж робили на фронті все, що потрібно було для держави. От і зараз — тільки дайте команду, це однозначно, вони тут же візьмуть зброю в руки і поїдуть звільняти Донецьк, Луганськ, а якщо треба — і Крим. Ціною знову життів, поранень. Треба — і на Москву підуть. Це такі — найсвідоміші люди України. Вони жили і живуть за цим принципом: хто, як не ми?

P. S.

— Ти ж знаєш про Іловайськ, про нараду в кабінеті Корбана? — питає мене Ю.

Я хитаю, це вже давно не таємниця.

— Але, мабуть, не знаєш про ГОК в Іловайську, який і був основною метою цієї «операції». Для Коломойського.

Розділ 8. Дебальцеве

  Рух

— Звуть мене Олександр, прізвище Чекмаз. На сьогодні я боєць 25-го батальйону «Київська Русь». Підрозділ «Варта руху». Родом із міста Миколаєва. Останніх 10 років проживаю в місті Києві. На фронті було весело, а взагалі — тяжко.

Він по-військовому чітко вимовляє кожне слово. Березень, весна. Світить сонце, але ще достатньо холодно, і мені боляче дивитися на його поранену ногу — вона в гіпсі, бинтах і теплій вовняній шкарпетці.

Ми знімали програму про В’ячеслава Чорновола. Наші тодішні партнери з Народного Руху запропонували закінчити її чимось життєствердним — мовляв, послідовники Чорновола сьогодні захищають країну на фронті. Я погодився. Зателефонував Чекмазові. Він здивувався, але погодився. Коли змінилися плани, заздалегідь зателефонував попередити. Уточнив місце і час зустрічі до найменших подробиць. З’явився із секундною точністю. Тоді я й побачив ногу і пошкодував, що не поїхав до нього у шпиталь. Але йому, здавалося, нога не заважає:

— Єдине, що хочу сказать, що Дебальцеве слили, це однозначно, — ніби побоюючись, що не встигне сказати основне, почав він. — Ми виходили останні, дев’ять днів сиділи в двойному кільці. Дякуючи нашому комбату і нашій арт-­розвідці «Зеленому» ми вийшли. Виходило нас 26 чоловік, усі вийшли живими, техніку втратили — була розбита після арт-обстрілів. По дорозі забрали ще двох бійців поранених, вивели 28 чоловік.

— А звідки саме ви виходили? — питаю.

— Саме місто Дебальцеве. На опорному пункті було нас 20 чоловік, 21… 17-го числа зранку вступили в ближній бій і тримали оборону — протівотанковий прорив з напрямку Вуглєгорська. О шостій ранку 17-го числа нас начали накривать мінами з самого міста Дебальцевого і трошки пізніше вступили в ближній бой із чеченською гвардією. До вечора тримали оборону. Протримали можливість отходу цих хлопців, які були на других позиціях за нами, і 18 лютого о п’ятій ранку покинули позиції — начали виводить своїх хлопців. Що касається штаба секції — ніякої координації нас зі штабом сектору не було, допомоги від штаба сектору ми взагалі ніякої не отримували, спілкувалися тільки з батальйонами рацією і мобільним зв’язком. Все прослуховувалось, всі наші дії. До того часу, пока ми не вимкнули телефони і не вимкнули рації, нас постійно супроводжували тяжкими артобстрілами. 30 з гаком кілометрів з хлопцями ми пройшли, але, хвалити бога, вийшли. На сьогодні находимося на докомплектовці, на лікуванні, в отпусках. Уже з’їжджаємося, сформуємося і підемо дальше оборонять нашу державу.

Я намагався розговорити його, але він і далі відповідав односкладними військовими реченнями. Відмовився сказати назву села, звідки родом, бо там живе мама, а це «юг», там будь-що може бути. Розказав, що кістяк «Варти руху» створили на Майдані 19 січня, на вулиці Грушевського. Звідти разом пішли на війну. Хто — в «Київську Русь», хто — в «Айдар».

Трохи розслабився він, лише коли оператор сховав камеру.

Розповів про чеченців, яких накрило нашою артилерією. Снаряд влучив просто в піхотинців. Тіла розкидало.

— Я просто очі протер — не повірив. Один встає. Ноги нема, він на автомат спирається і кричить: «Аллах акбар!» Моторошне видовище.

Ми говоримо ще кілька хвилин, потім Саша дивиться на годинник і каже, що йому час — процедури. І, спираючись на паличку, поволі кульгає по тій самій вулиці Грушевського, на якій почалася його війна.

  Легіонер

— Я поважаю вибір Сергія, і я дуже ним пишаюся, дуже пишаюся, бо ми цінуємо, коли вже немає, да? Таких людей, мабуть, не зустрічала і не зустріну ніколи, бо дійсно він був дуже добрий, дуже щедра душею людина, велике серце — це про нього, велике серце… Ну, я поважаю його вчинок, бо справжній дійсно чоловік. Коли я їду в метро пізно із сумками, і ця молодь по 16—20 років навіть пожилим людям не уступає місце, я не кажу за себе вже, то мені просто стидно за таку молодь. А за нього я пишаюся. Да, немає його, немає батька, дуже жалко і дуже обідно. Саша за ним сумує, постійно каже, що наш тато герой, він на небі. Я виросту, каже, таким буду, як тато, він — копія його, а по дитячій фотографії — то взагалі. Я пишаюся ним, і я вклоняюся перед такими, як Сергій, перед його побратимами. Бо це, канєшно…

Лілія — молода красива жінка. Відходить купити синові Сашкові морозива. Ми зустрілися в Макдональдсі. Він показує мені свої іграшки — пластмасових динозаврів. Відкриває кіндер-сюрприз.

— А скільки тобі років? — питаю.

Сашко рахує на пальцях, показує п’ятірню. Потім раптом зривається і біжить вглиб залу. Повертається захекано і виправляється:

— Чотили.

Приходить Ліля з морозивом.

— У мене новий длуг! — хвалиться Сашко, показуючи на мене.

Він сирота, але чоловічою увагою не обділений, батькові побратими зробили Сашка сином полку:

— Вони постійно дзвонять: що там, як, за Сашку постоянно питають. Вобше, ми дійсно, ми брат за брата — це про них… Ми з малим їхали відпочивати і спізнились на потяг, ночували на вокзалі, і потім ми спілкувалися. І Рома, побратим, каже: «Чого ти не подзвонила?» — «Як? То вже ніч була».— «Ти що, в нас побратими по всій Україні, приїхали, поселили…» Була річниця йому, і приїхало, мабуть, чоловік 70. Мабуть, уся рота, вони автобус обклеїли, такий плакат його — «Легіонер» написано. Хто на костилях, хто з паличкою, хто одразу з передової, хто з госпіталя. Кожен приходив, і, я ж кажу, кожен тако обнімав мене, маму. І цей запах мазуту — як від Сергія десь, як звідти, як з війни запах.

Потім Ліля починає розповідати. Без передмов, швидко і впевнено — мабуть, робить це не вперше.

Вони з Сергієм з одного селища — Ставище