Олег Криштопа - Герої (не)війни

на кордоні Київської і Житомирської областей. Знайомі з дитинства. Але одружилися, коли у Сергія Цимбала за плечами був солідний життєвий досвід. Три вищі освіти, робота в прокуратурі і служба у… Французькому легіоні.

— Його позивний був «Легіонер», бо він у Легіоні служив… Там відбір був серйозний, і пробув він там майже рік. І повернувся через те, що їхав він з товаришем, а в них домовленість була (їхали ж у зовсім чуже місце, де нікого не знають): якщо щось стається з одним, то другий теж вертається. Вони вернулись, бо товариш почав втрачати зір і не міг уже тренуватись. Так виходить, що вони вернулися. І як він мені казав колись, що там він себе бачив. Йому це подобалось, там режим, там підготовка. Це його було. Він був універсальним солдатом… чи як це сказати.

Їхні спільні фото схожі на журнальні обкладинки. Великий м’язистий чоловік і маленька красива жінка. Ідеальна пара. Ідеальні люди.

— Спортом займався і сам по собі, у нього такі фізичні дані були. Він відчував силу свою в руках і нічого не боявся… Знаєте, він така людина — мабуть, це перша людина, яку я зустріла — і поки таких не зустрічала, — яка нічого не боялася. Ну просто нічого не боявся. Нова робота, кудись поїхати — да, я поїду. Машина зламалася — да, я її стану ісправлять, хоча не знаю, чи справлю її. Когось із друзів побили — посеред ночі зібрався, всіх зібрав, поїхав розбиратись. Там товариш — не знаю, що там, але йому щось всадили, і він шукав десь, як знайти, витягнути, врятувати. Потім у нього друг був, теж, до речі, з Донбасу, мама захворіла. Він получив зарплату. У нас теж якісь сімейні платежі, а він взяв, переслав ці гроші, каже: треба маму спасти. Знаєте, так від душі все, від серця. Усе віддавав і нічого не боявся…

Не боявся кидати все і їхати на нове місце роботи. Наприклад, у прокуратуру містечка Краснодон на Луганщині.

— Малому був рік. Це було 18 вересня 2012 року, і його туди — ну, знайшлось робоче місце. Документи подав про те, що закінчив навчання і може йти працювати. А подзвонили, з’явилось місце саме там. Наче далеко, 1150 км, але він зібрався поїхати. Дуже хотів працювати. Ну, і його визвали, кілька разів. В основному він приїжджав до нас, бо я дописувала диплом. А Саша був ще маленький, йому було рік усього. Ну, важко було, не знаю, треба було дописати диплом. А потім вже весною він нас забрав. Ну, і вже з ним там жили. А потім вже він попрацював три місяці. Ну, виходить загалом рівно рік. І його направили в Черкаси. Нас забрав, і ми переїхали в Черкаси жити. Але там, коли він працював, ви знаєте, у нього було багато друзів, він був дуже комунікабельний. Він там їх завів, і, коли його не стало, мені і звідти дзвонили. Ну, там робота була така, він працював слідчим. Було не раз, що їх визивали і вони їздили на кордон — якісь там були операції. Їздив не сам, але небезпечна була така робота.

Треба їхати в Краснодон — будь ласка. Переводять у Черкаси — не проблема. Проблема з’являється тільки тоді, коли робота стає несумісною з моральними принципами.

— У серпні, 3 серпня 2013 року, ми переїхали в Черкаси. Він там пропрацював до січня місяця. 19 січня він, оскільки був спортсменом, кожного року купався в ополонці на Водохрещу. Він цій традиції не зраджував. І виходить так, що там не було такої ополонки, там купалися просто в морі, ну, не в морі, а у водосховищі. І треба було дуже далеко пройти, щоби зануритися. І він простудився, він дуже сильно простудився, навіть не міг встати. А якраз почався Майдан. Він лежав хворий і дивився, що відбувається на Майдані. А потім, коли вже встав, але ще був хворий, почались розмови, що він там має бути. Я: «Як — там? Дитині нашій немає ще двох з половиною років». А він: «Я там маю бути, там такі хлопці, такі молоді, а я тут лежу». Я його вговорила, але разів два чи три було, що в дверях просто заставала. З портфелем, у спортивному костюмі. Зубна щітка, якийсь бутерброд. Зібрався, було, що я на колінах стояла, плакала. Я не егоїстка, але я не хотіла залишитися з дитиною сама… Почали підключати уже силові структури. І ми бачили на прикладі, коли адміністрацію Черкаську почали блокувати люди, захопили її, то почали тоді міліцію, податкову і співробітників прокуратури підключать. І він каже: «Я не піду проти своїх. Я за правду — і все». І почались конфлікти на роботі. Особлива була вказівка — не їхати до Києва. Він каже: «Я не буду працювати, я маю за правду так само з хлопцями стояти на Майдані». Я його вговорювала, вговорювала, раз була розмова, другий раз. Потім він з лікарняного вже вийшов, попрацював тиждень. Батьків теж підключили: «Ну, Сєрьож, ти так хотів тут працювати, це твоє».

Потім в один день він прийшов і взяв мене за руку: «Чого ти мене не підтримуєш? Ну, хто б там що не казав, а ти одна-єдина повинна мене підтримати. Я ж тебе підтримав». У мене була мрія —дуже хотіла стати візажистом. А всі казали: нє, ти вчилась на економіста, працюй. А він поміг реалізувати мою мрію. Він зі шкури ліз тоді, назбирав кошти, він мене відправив на курси, я закінчила ті курси. Він купив мені все необхідне для цього. Я пам’ятаю, ми жили в Черкасах, він їздив в «Епіцентр», шукав лампи для мене, він шукав фотографа, який розказав, як правильно фотографувати ці роботи, він купив фотоапарат для мене. Забирав малого, щоб я на дівчатах тренувалася, потім сидів і це все коментував. Ви знаєте, він настільки така людина, він дуже добрий був, все з душею дуже робив. І він каже: «Пам’ятаєш, я ж тебе підтримав, реалізував твою мрію? Поможи тепер ти. Я хочу піти з цієї структури». І я кажу: «Раз так ти рішив, я тебе піддержу», — хоча батьки були проти. Він написав заяву і звільнився, ми переїхали до батьків. Він на Майдан кілька разів їздив зі своїми товаришами. Я не знаю, що вони там робили, я це вже потім побачила з фотографій. І єдине, що він мені сказав, що вони зустрічалися з керівниками осередка самооборони і вони з друзями планували організувати такий осередок у нас у районі. Потім було кілька зустрічей з його друзями. Вони зустрічались тут, зустрічей, мабуть, із п’ять було, обговорювали, що це офіційно треба організувати організацію, розподілити обов’язки і так далі. Усі його друзі, вони теж були спортивні такі. В принципі, такі дуже близькі були, розділяли його погляди. Але закінчилось тільки розмовами. Але цим усе не кінчилось…

Щойно почалася війна, як Сергій заявив, що піде на фронт добровольцем.

— Він прийшов і сказав: «Я записався в добровольці, і якщо я буду бачити, що є така необхідність, я піду, і ти мене не вдержиш…»

А потім літом, 21 липня, напередодні мого дня наро­дження, він прийшов додому… Приїхав якраз від батьків, поцілував сина, щось там з ним поговорив і вийшов, у нього на плечах рюкзачок просто — і все. Мене ще насторожило: стояла рамка з дитячою фотографією, він рамочку поклав, а фотографії нема… Але подумала — він часто їздив до братів, які жили там неподалік: річка, став, природа, — то я подумала, що він туди. Телефон у нього, як на зло, у той день зламався. І от 22 числа зранку просинаюся, а в нас така традиція: