MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 13. Гримуча суміш

Повітря в кабінеті Влада здавалося важчим, ніж зазвичай. Крістал стояла біля дверей, не зводячи з нього погляду. Її пальці ледь помітно тремтіли — не від страху, а від стриманого напруження.

— Ми маємо поговорити, — сказав Влад, не підводячи очей від документів. Його голос був спокійним. Занадто спокійним.

— Про що саме? — холодно відповіла вона, але в грудях уже завирувало щось не надто спокійне.

— Про твого… друга. Германа.

— Ти ж сам дозволив мені залишитись у нього. — В її голосі з’явилась гостра нота.

Влад нарешті підняв очі.

— Дозволив. Але не очікував, що ти настільки швидко вийдеш з-під мого контролю. І не забувай, яка ти зараз.

— І яка ж?

— Нестабільна. Потенційно небезпечна. І тепер — у зв’язку з кимось, чия сила може зробити вас обоє ще небезпечнішими.

Крістал зробила крок уперед.

— Він мені допомагає. Стабілізує. Там, де ти бачиш лише загрозу — він бачить… мене.

— І саме це найнебезпечніше, — різко відповів Влад. — Тому що сліпа довіра — це не стабільність. Це слабкість. А твоя слабкість — це ризик для всіх нас.

Крістал стисло щелепи, але відповіла рівно:

— Я більше не дитина, Влад. І не твоя маріонетка. Якщо ти справді вважаєш, що я не можу вибирати, кому довіряти — тоді ти мене ніколи не знав.

Настала тиша.

Влад спокійно підвівся.

— Я попередив тебе. Не як наставник. Як той, хто тебе витягнув. Але ти маєш зробити свій вибір.

Крістал кивнула. Її очі спалахнули коротким вогнем:

— Я вже зробила.

Влад довго мовчав. Його погляд був уже не різким, а уважним, ніби він бачив перед собою не лише підопічну, а людину, що росте з кожним рішенням.

— Ти права. Я справді не можу тримати тебе під ковпаком вічно, — сказав він тихо. — Але дозволь мені хоча б зрозуміти, на що ти здатна. І що тобі ще треба навчитися тримати в собі.

Крістал здивовано підняла брови.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. — Влад підійшов до стелажа, вийняв стару шкіряну папку з печаткою. — Тут описано одну практику. Це буде випробування. Не фізичне. Не дуель. А щось глибше. Ти зустрінешся з… власною суттю. Без тіней, без підказок. Я не маю права на тебе тиснути — але маю право знати, чи можу тобі довіряти у критичні моменти.

Він простягнув папку.

— Пройди це. Якщо витримаєш — отримаєш не тільки мою повагу, а й повну свободу дій.

— А якщо ні? — тихо запитала вона.

— Тоді ми обоє дізнаємось, де ще лежить твоя межа. І що з цим робити далі.

Крістал прийняла папку з легким тремтінням у пальцях. Але в очах уже не було страху — лише впертість і полум’я.

— Гаразд. Покажи мені, хто я насправді.

Коли Крістал вийшла з кабінету Влада з папкою в руках, їй назустріч ішла Розі. Та одразу зупинилась, глянувши на неї серйозно.

— То він дав тобі це, — промовила Розі, киваючи на шкіряну обкладинку.

— Ти знаєш, що це за випробування? — Крістал уперше побачила, як на обличчі наставниці з’явилась не впевненість, а щось схоже на тривогу.

— Знаю. Я бачила, як це проходив Влад. Тоді ще була… інша історія.

— Інша?

Розі ненадовго замовкла, сперлась на перила в коридорі, ніби намагаючись знайти правильні слова.

— Колись, давно… вони були трійцею. Влад, Герман і ще один. Новенький, молодший навіть за Германа. Його ім’я зараз майже ніхто не згадує — не тому, що він помер, а тому що… він зник іншим способом.

— Що сталося?

— Вони проходили це випробування разом. Для Влада воно було складним, для Германа — небезпечним. Але той третій… він не витримав. Герман не зміг себе зупинити вчасно. Його сила… зреагувала. Схопила найгірше з темряви. Влад ледве відтягнув його. Вони врятували тіло. Але не душу. З того дня той хлопець… інший. Його ніколи не допустили до служби.

— Чому мені цього не сказали раніше?

— Бо тоді б ти не пішла вперед. — Розі глянула прямо в очі. — Влад не хоче повторення. І Герман — теж. Саме тому вони реагують так на твої стрибки сили. Тому так пильно стежать. Бо бачили, до чого це може призвести.

Крістал стиснула папку міцніше.

— А я не хочу зламати когось… або себе.

Розі торкнулась її плеча.

— І не зламаєш. Але будь чесна. Перед собою. Бо це випробування не питає дозволу. Воно просто покаже правду.

Вона постукала несміливо. Двері до його кабінету були трохи прочинені, але Крістал не наважувалась увійти без запрошення.

— Заходь, — почула вона його голос, мов ізсередини щось уже чекало на неї.

Коли вона увійшла, Герман сидів біля каміна, склавши руки перед собою, мов роздумував над чимось важким. Його погляд одразу зупинився на ній.

— Не спиться? — тихо запитав він.

— Ні. — Вона ковтнула. — Я дізналась про випробування. Влад… дав мені доступ. І Розі сказала дещо.

— Про трійцю? — Він кивнув, наче й чекав цього. — Сідай.

Крістал сіла навпроти, але трохи з краю — вона відчувала тривогу, змішану з очікуванням.

— Це правда? Що ви були разом? І… що сталося?

Герман довго мовчав. Його очі спостерігали вогонь, а не її. Потім він заговорив.

— Ми були трійцею, так. Влад, я, і хлопець, якого звали Саймон. Він був… чистим. Без тіней, без амбіцій. Просто хотів бути частиною чогось великого. І ми його прийняли, бо він бачив у нас друзів, наставників.

— І що пішло не так?

— Я. — Герман видихнув. — Випробування показує не лише твої страхи. Воно… витягує твою найглибшу правду. І моєю правдою була сила, яку я не вмів стримувати. Я зірвався. Не на нього. Але тінь, яку я викликав, хлинула в простір між нами. Саймон зламався. Не фізично — ми його врятували. Але з того дня він ніби… не був собою. Влад винить себе, що не спинив мене вчасно. А я виню себе, бо не зрозумів, що в мені було більше руйнування, ніж я визнавав.

Крістал сиділа мовчки. Слухала, як його голос ставав рівним, мов різав лезом.

— Влад хоче тебе вберегти. Не від випробування. Від мене. Бо він бачить, як ми з тобою резонуємо. Ти — як дзеркало. Я теж це відчуваю. Але, Крістал… Я боюся не за тебе. Я боюся, що як і тоді — я знову можу зробити боляче тому, хто мені важливий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍