MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Коли вона вийшла в коридор, Герман уже чекав із чашкою кави й тихою посмішкою:

— Як почуваєшся?

Крістал зупинилась навпроти, мовчки взяла чашку. Їхні пальці знову торкнулися. Але цього разу вона не відвела погляду.

— Спокійно, — сказала вона. — Вперше за довгий час.

Герман кивнув:

— Так і має бути. Звідси й почнемо.

Тренування з Максом та Розі.

— Ну що, готова? — Макс, як завжди, з’явився без стуку. У його голосі звучала звична іронія, але в очах — уважність.

Крістал мовчки кивнула. Вона стояла рівно, зосереджено, мовби всередині неї вперше панував лад.

— Аж не віриться, що це ти, — буркнула Розі, проходячи повз і ковзнувши по ній поглядом. — Щось змінилось.

— Усе змінюється, — спокійно відповіла Крістал.

Макс підняв брову:

— Не лізла в заборонені зали? Не говорила з духами предків? — зробив паузу і вже серйозніше додав: — Чи це дійсно він… стабілізував тебе?

Крістал не відповіла, але на її вустах з’явилась ледь помітна усмішка.

— Ладно, — сказав Макс. — Сьогодні працюємо на витримку й контроль. Без вибухів, якщо зможеш.

— Не обіцяю, — кинула вона і стала в бойову позицію.

Але вибухів не було.

Вогонь, що колись виривався самовільно, тепер відповідав на кожен її рух. Чари лягали м’яко, впевнено, чітко. Вона навіть зуміла перехопити один із атакуючих закликів Розі й перенаправити його. Не розбивши стіну. Не знищивши зал.

Тиша. Потім — легкий смішок.

— Ну… чорт забирай, — прошепотів Макс. — Вона справді це зробила.

Розі кивнула, але злегка зморщилась:

— Іноді я починаю ревнувати. Його вплив — занадто явний.

— Або ефективний, — додав Макс.

Крістал підійшла ближче:

— Все ще я. Просто… зібрана.

— Надовго? — запитав Макс.

— Настільки, наскільки дозволите не дихати мені в потилицю, — підморгнула Крістал.

— Ну тоді Влад точно тебе викличе. Він не втрачає контролю просто так, — сказала Розі й махнула рукою. — Йди. Схоже, ми вже не тренуємо тебе. А наздоганяємо.

Кабінет Влада. Вечір.

Двері зачинились за Крістал із сухим клацанням. В кабінеті панував напівморок — лише кілька кришталевих ламп освітили письмовий стіл, біля якого сидів Влад. Його руки були складені, погляд — гострий.

— Сідай, — сказав він коротко.

Крістал сіла, не відводячи погляду.

— Сьогоднішнє тренування — справжнє диво, — почав він. — І не тільки через твій прогрес. Скажеш мені, як ти його досягла?

— Вогонь, якщо його не стримувати, спалює все, — відповіла вона спокійно. — Але якщо дати йому місце — він гріє.

— Глибоко, — сказав Влад. — Але не досить конкретно.

— Я була в резиденції Германа. Довше, ніж мала. І… щось у цьому домі — в ньому самому — резонувало зі мною. Як ланцюг замкнувся. Він допоміг мені зібрати себе.

— Він, — повторив Влад з ледь помітним оскомом. — Я попереджав тебе, Крістал. Його сила — не та, з якою можна жартувати.

— Я не жартувала, — спокійно відповіла вона. — І не просила твоєї згоди. Я не твоя власність.

На мить у кабінеті повисла тиша. Тоді Влад зітхнув.

— Ти дорослішаєш швидше, ніж я очікував. І стаєш… небезпечною. Для себе — і для нас усіх, якщо втратиш рівновагу. Я не можу більше тобі наказувати. Але я можу… радити.

— То поради, Влад, а не ультиматуми, — сказала Крістал, і в її голосі вперше прозвучало щось доросле. Тверде.

Влад на мить опустив погляд. Потім підняв очі з легким сумом.

— Він тягне тебе в зону, де поєднуються сили, які не повинні перетинатися. Твоя стихія — дика. Його — глибока й тіньова. Разом ви можете зруйнувати більше, ніж збудуєте. І я не впевнений, що хтось вас потім зупинить.

— А може, саме в цьому і сила. Якщо ми навчимось… будувати, не знищуючи, — відповіла Крістал тихо.

Влад нічого не сказав. Лише кивнув і вказав на двері.

— Іди. Відпочинь. Та будь обережна. З ним… і з собою.

Пізній вечір. Резиденція Германа. Тераса, освітлена м’яким світлом магічних сфер.

Крістал сиділа на широкому підвіконні, загорнута в легку накидку. З вікна було видно нічне небо — темне, з поодинокими зірками, що ніби мовчки спостерігали за її думками.

Вона почула кроки ще до того, як він вийшов.

— Тебе було забагато сьогодні, — тихо сказав Герман, підійшовши ближче.

— Тебе теж, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Але ти тримаєшся краще.

— Не завжди, — він оперся об стіну поруч. — Просто я звик не показувати.

— Влад сказав, що нас двоє — це погана ідея.

— Влад багато чого сказав би, — відповів Герман. — Але в нього своя правда. Я його не звинувачую.

— А в тебе яка?

— Моя правда? — він замовк на мить, дивлячись на небо. — Що деякі речі неможливо контролювати… Але можна обирати, що з ними робити. Ризикнути. Залишитись. Прийняти.

Крістал нахилила голову.

— Я починаю думати, що саме ризик — це те, що завжди було зі мною.

— І тому ти мені подобаєшся, — м’яко сказав він.

Вона не відреагувала одразу. Просто дивилась перед собою. Але щось у її поставі змінилось — більше м’якості, більше довіри.

— Герман… Ти бачив, що зі мною відбувається. Ти знаєш більше, ніж інші. Якщо одного дня я… зламаюсь?

— Тоді я стану тим, хто триматиме тебе на землі, — тихо відповів він. — Я не боюсь тебе. А ти перестань боятись себе.

Вона перевела на нього погляд — уперше за весь день по-справжньому відкрито.

— Обіцяй, що не зникнеш, коли буде важко.

— Не зникну, — підтвердив він. — Але і ти пообіцяй — казати мені, коли світ почне тріщати під ногами.

Крістал усміхнулась. Справжньо. Трохи втомлено. Але тепло.

— Домовились.