MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 12. Відлуння пам'яті

Двері до резиденції Влада зачинилися за її спиною з глухим звуком — не надто голосним, але достатньо, щоб Крістал відчула його під шкірою. Усе всередині було знайомим, але тепер… не таким. Немов світ змістився на кілька градусів.

Влад чекав на неї у своєму кабінеті. Він сидів за столом, спершись ліктями, пальці складені в замок. Його погляд — спокійний, майже відсторонений — вперся в неї ще до того, як вона встигла щось сказати.

— Ти повернулася, — коротко констатував він.

— Так, — відповіла Крістал, рівно. — Я знала, що доведеться.

— Але не одразу повернулась, — його голос був спокійним, майже нейтральним, і саме тому — загрозливим. — І не попередила. Навіть не дала знати, де перебуваєш.

— Мені потрібно було… розібратися. І Герман допоміг. Він не твій ворог, Влад.

— Можливо, — він не змінив тону, але в його очах з’явився блиск. — Але я відчуваю, коли мої учні перестають бути… учнями.

Крістал нічого не відповіла. Це було більше, ніж докір — це було визнання. Вона більше не була лише його підопічною. Не після ініціації. Не після того, що дізналася.

— Що він тобі сказав? — запитав Влад після паузи.

— Те, що давно мусила знати. Про силу. Про зв’язок. І… можливо, навіть про мого батька.

Влад вперше не одразу знайшов, що відповісти. Його пальці знову зімкнулися, як щит.

— Це небезпечна територія, Крістал. Я тебе захищав, як міг. І… як умів. Але якщо ти зробиш крок у минуле — назад дороги не буде.

— Я це вже зробила, — м’яко сказала вона. — І все одно повернулася.

Між ними запала тиша — важка, тягуча. Влад нарешті кивнув.

— Тоді поговоримо з усіма. Ти маєш право знати все — але і відповідальність маєш нести. І це вже інший рівень гри.

Вона відчула, як всередині щось зрушилось — не страх, не тривога, а передчуття. Попереду — новий виток.

Крістал сиділа в коридорі, обперлася спиною об холодну кам’яну стіну. Повітря було густе, всередині — ще гущі думки. Її пальці все ще тремтіли після тренування. Влад мовчав, Макс бурчав, Розі кидала стривожені погляди. Але найважче було не зовнішнє — а те, що кипіло під шкірою.

— Вони бояться, — тихо промовила вона в нікуди.

— Але я — ні, — пролунав спокійний голос Ільяра, і його постать наче виросла з тіні, що стояла поруч.

Він сів навпроти, схрестивши ноги, і подивився їй просто в очі.

— Ти не уявляєш, скільки разів я проходив це. Ці самі тремтіння. Погляди. Очікування, що ось-ось зламаєшся. Я знаю, як це. Але знаю й інше — якщо ти досі тримаєшся, значить, є за що.

Крістал мовчала. Потім тихо видихнула.

— А якщо зірвусь?

— Тоді я стану поруч. Не щоб стримати, а щоб втримати тебе.

Вона підняла погляд. У його очах не було страху. Лише розуміння.

— Дякую, — прошепотіла.

— Не мені дякуй, — усміхнувся Ільяр. — Просто будь собою. І коли треба — поклич.

 

В цей момент двері в кінці коридору м’яко відчинилися. У світлі факелів з’явився Герман. Він зупинився, побачивши їх разом. Крістал підвелася — автоматично, не думаючи.

— Привіт, — сказала. Її голос був вже не такий тремтячий.

— Привіт, — відповів Герман, і на мить у його очах з’явилося щось тепле й небезпечне водночас. — Ти в порядку?

— Зараз — так, — відповіла вона і, не відводячи погляду, додала: — Дякую, що прийшов.

Ільяр підвівся також, ледь помітно кивнув Герману, а потім до Крістал:

— Я залишу вас. Але ти знаєш, де мене знайти.

Коли він зник у тіні, Герман підійшов ближче. Вони стояли дуже близько — ймовірно, ближче, ніж дозволяв етикет наставницьких стосунків.

— Мені подобається, коли ти така. Справжня. Не захищена магією. Просто — ти.

— Це небезпечно, — прошепотіла вона.

— Все, що варте — небезпечне, — відповів він, не відводячи погляду.

Ніч була тиха. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи тіні на стіни. Герман сидів у кріслі, трохи нахилившись уперед. Навпроти — Крістал, з келихом теплого настою в руках. Її пальці вже не тремтіли, але серце ще гуло в грудях. Вони сиділи в його резиденції, де кожен кут ніби дихав силою — не стриманою, як у Влада, не колючою, як у Макса, а… глибокою. Витканою з тиші й досвіду.

— Колись, — почав Герман, не дивлячись на неї, — я теж зірвався. На тому ж етапі, на якому зараз стоїш ти.

Він говорив тихо. Без драми. Але в його голосі було щось, що змушувало слухати.

— Я втратив контроль. Майже знищив людину, яку на той момент вважав другом. І знаєш, що сталося потім?

Крістал похитала головою.

— Мене не покарали. Мене навчили. Влад тоді сказав мені одну річ: “Якщо вже маєш силу, то не прикривайся нею. Вчися відповідати за наслідки”.

Він подивився на неї. Його очі не були холодними, як у Декстера, і не пильними, як у Влада. Вони були… чесними. І майже ніжними.

— Я не хочу, щоб ти проходила той самий шлях. І тому…

Він замовк. Потім простягнув руку — повільно, так, щоб вона встигла зупинити його, якщо захоче. Його пальці торкнулися її зап’ястя.

— Я тут. Якщо буде надто важко. Якщо не знатимеш, в яку сторону йти. Просто скажи мені.

Її шкіра під його дотиком стала гарячою. Не від сорому — від чогось глибшого. Від визнання, що вона хоче довіритися. Що це не просто привабливість. Це зв’язок.

— Я боюся, — тихо зізналась вона.

— І правильно. Хоробрі бояться. Але не тікають.

Він не наближався більше. Не тиснув. Лиш залишив пальці на її зап’ясті, ніби питав дозволу — не на жест, а на щось більше.

І вона не відсунулась.

Ніч. Сни — спокійніші, ніж зазвичай. Без вирів темної енергії, без голосів, що кликали з глибини. Вперше за довгий час Крістал бачила просто… спокій. Вітер колихав високі трави. Лагідне світло місяця обіймало пагорби. А в центрі поля стояла вона — ні, не одна. Поруч була постать, яку важко було розгледіти, але серце підказувало: це Герман.

Він нічого не казав. Лише тримав її за руку. Й цього було досить, щоб усе в середині не стискалось, а розпускалось — як квітка, що нарешті побачила сонце. Коли Крістал прокинулась, то одразу зрозуміла — щось у ній змінилось. Світ був не менш небезпечним. Її сила — не менш дикою. Але тепер вона не була самотньою всередині власного виру. Вона потягнулася, відчула, як тепло розливається грудьми. Той самий вогонь — але не обпікає. Лагідний, керований. Інтуїція шепотіла: не магія це врівноважила. А зв’язок. Людина, яка не відступила. Яка прийняла її — не сильну, не досконалу, а справжню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍