Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

привіталася, змірюючи однак допитливими поглядами. Уночі Махмуда стерегли два найманці, і сьогодні це були Захарій, якого вона пам’ятала ще з Умані, та Іванко Лісовик, зовсім молодий хлопчина, що лише втретє ніс варту.

– Чого це ти до нас так пізно? – підняв брови Захарій.

Дівчина спробувала посміхнутися.

– А я вам дещо принесла! Гостинець! Мене на кухні пригостили – тут цілий глек узвару! Ми з Катрусею стільки за ніч не вип’ємо, а він до ранку може вже й скиснути.

– О, яка ти в нас молодець! – сказав Захарій, забувши про будь-які підозри й наповнюючи свій великий дерев’яний кухоль. – Іване, питимеш?

– Та ні, щось не хочеться, – сказав хлопець, повільно потягуючи люльку.

Аліє кинуло в жар. Якщо Захарій засне на очах у Іванка, то її задум одразу розкриється.

– Іванко, ти мене ріжеш без ножа, – ніжним голосом промовила вона, швидко наповнюючи ще один кухоль.

Вона підійшла до хлопця й миттю вмостилася в нього на колінах.

– Я ж для тебе принесла, дурнику! – потріпала його світлі кучері вона.

І поки здивований Захарій відпивав ковток, а знічений Іванко не знав, куди подіти руки й очі, Аліє сама влила в рот вартовому принесений узвар.

За кілька хвилин чоловіки вже мирно спали на своїх місцях, а Аліє, важко дихаючи, нишпорила на поясі в Захарія в пошуках ключа.

Намацавши зв’язку, дівчина обережно зняла пояс і якомога тихіше, усе ще остерігаючись, стягнула всі дев’ять ключів. Вона швидко знайшла потрібні двері й потрібний ключ – ще під час першого візиту сюди їй розказали про зазубрини – мітки, кількість яких вказувала на номер камери. До дверей в’язниці Махмуда підходив п’ятий. Ключ легко провернувся, і з темряви визирнув її брат, тримаючи напоготові кинджал.

Не встиг Махмуд вийти, як Захарій поворухнувся, голосно при цьому зітхаючи. За мить татарин підскочив до вартового й одним відточеним рухом перерізав йому горло. Аліє закрила рот руками, щоб не закричати.

– Навіщо? – ледь видавила з себе вона. – Він же спав!

– Цей чолов’яга завжди мене дратував, – крізь зуби процідив Махмуд, поглядаючи на Іванка.

Але Аліє вже стояла біля юного вартового, закриваючи його собою.

– Не чіпай його! – гаркнула вона, вишкірившись, мов дика кішка.

Махмуд лише вишкірився у відповідь і різко сплюнув.

– Допоможи краще зняти з цього-от штани, поки вони ще не вимазалися кров’ю!

Татарин почав знімати з убитого одяг, а Аліє не могла примусити себе допомогти брату, хоч бачила, що той насилу рухається від недавніх катувань і побоїв. Натягнувши штани Захарія й накинувши на плечі його жупан, Махмуд мовчки пошкутильгав до виходу. Тут лише Аліє отямилася й, обігнавши його на вузьких сходах, пішла першою.

Подвір’я було безлюдним, і Аліє дякувала за це Богу, благаючи обійтися сьогодні без інших даремних смертей. На грудях тихенько подзвонював украдений у Катрусі ключик від чорного ходу.

На виході з фортеці віяв легенький вітерець, спокушаючи Махмуда вдихнути на повні груди такої несподіваної свободи. На віддалі стояв Адріян з кіньми.

– Ти повернешся за тими реліквіями? – тихо запитала Аліє.

– Не твоя це справа! – відрізав брат, підходячи до коня. – Прощавай. Сподіваюся, наші шляхи більше не перетнуться. Не хочу тебе знати.

– Ти вважаєш за велику честь рятувати твоє життя, чи не так? – Аліє зробила уклін, торкаючись кінчиками пальців голови, грудей і живота. – Того козака, що пощадив тебе, засудили до страти. То, може, і мене уб’єш за те, що врятувала тебе? Моїм власним кинджалом?

– Ти осоромила наш дім. Ти заслуговуєш на смерть, але спершу ти помучишся. Ти будеш служити панам, які самі мали б прислуговувати тобі! – Махмуд метнув гострий погляд на сестру й на Адріяна, що відчуженим видом стояв трохи поодаль, але чув кожне слово розмови.

Аліє не відповіла. Їй зробилося так гірко, що вона ледь втримала сльози, які наверталися на очі.

– Перекажи мамі…

Махмуд похитав головою й через зціплені зуби сказав:

– Хай ліпше думають, що ти мертва.

Він зі злістю жбурнув кинджал на дорогу та зник у темряві, а Аліє упала на траву й розридалася. Адріян за мить уже сидів біля неї, обіймаючи за плечі.

– Ти виконала свій обов’язок. Нам час, допоки сторожа не кинулася.

Аліє раптом підвела на нього очі. Мокрі від сліз, вони здавалися ще більшими й зовсім бездонними.

– Спершу заїдьмо до Уляни! – відчеканила вона.

– Навіщо? Я вже попрощався з нею. А нам треба скоріше тікати звідси! Не можна повертатися назад у місто!

– Так треба! – взяла його за плечі Аліє й стрімко підвелася. – Хутчіше!

Накинувши плащі й гостроверхі шапки, які Адріян спеціально замовив у знайомого кравця, і зробивши великий гак навколо фортеці, вони знову заїхали в міські ворота.

– Хто там? – гукнули вартові.

– Посланці до пана Адама Ґурського, – миттю відповіла Аліє, не дозволяючи Адріяну бодай відкрити рота.

– Дівчина? – здивувався один.

– Маю послання від ясновельможного пана польного гетьмана! – випалили вона. – Ви ж не хочете, щоб через вашу підозрілість до жіночого племені у всього міста були неприємності?

Тон, яким говорила Аліє, був достатньо переконливим.

– Матвію, супроводжуй пані до нашого вельможного!

– Немає потреби, – кинула Аліє, риссю проскакуючи через ворота й зникаючи за рогом.

Адріян мовчки прослідував за нею, нічого не питаючи. Зупинилися вони лише неподалік дому Уляни.

– Звідси пішки й навшпиньках, щоб не привертати уваги сусідів, – наказав Адріян, і за кілька хвилин вони вже стукали в двері низенької хатинки.

– Ви збожеволіли?! – Уляна запалила свічку, швидко впускаючи гостей усередину.

Адріян лише здивовано знизав плечима, одним лиш поглядом вказуючи на Аліє, а та без сил опустилася на лаву.

– Далі я поїду одна, – сказала вона, не піднімаючи очей.

– Що ти говориш, Христино?! – кинувся до неї Адріян, але вона його відсторонила.

– Мене звати Аліє, – ледь не зриваючись на крик відрізала дівчина. – Так просто: А-лі-є. Це означає «вища», «піднесена». Я дочка татарського бея й полоненої русинки. Я сама не знаю, що роблю на Україні, але схоже, що я послана сюди самим дияволом, щоби нівечити всім життя!

Дівчина підвелася й заміряла кроками маленьку кімнату. Від шуму прокинувся Бенедикт. Він визирнув з-під ковдри й уважно спостерігав за Аліє своїми жвавими допитливими оченятами.

– А це – Уляна, – продовжила сповідь татарка, – яка видавала себе за мандрівного дяка Уласа, бо в неї маленька дитина, яку треба за щось годувати й одягати.

Уляна закрила обличчя руками, ховаючись від приголомшеного погляду Адріяна.

– Так, Адріяне, до недавнього часу, перед тим як ти почав допомагати їй і замовляти в неї ліки, вона місяцями мешкала далеко від свого сина у багатих паничів, видаючи себе за чоловіка!

Тепер очі Аліє горіли праведним гнівом. Уляна підняла голову, безмовно благаючи Аліє припинити, але марно. Вона продовжувала, і ніхто не наважився суперечити їй.

– А ось це – Давид, – лагідно подивилася