Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

на чоловіка вона. – Він іудей. Був іудеєм, доки не зрікся свого роду, щоби прислужитися якомусь вельможі й одного разу отримати шляхетство. Він – талановитий лікар, але просто дарувати людям життя йому замало! Він честолюбець і хоче мати власний герб, титул і маєток. І для цього ладен іти будь-яким шляхом. Чи не так, Адріяне?

– Ти ріжеш мене без ножа! – викрикнув Адріян. – До чого ти це все?..

– А це – Бенедикт, – вела далі Аліє, не звертаючи жодної уваги на протести.

Дівчина підійшла до ліжечка й взяла малого на руки. Той, сонно потираючи оченята, слухняно вмостився на колінах Аліє.

– Наш маленький Бенедикт… син Уляни й Адріяна.

Адріян заперечно захитав головою.

– Він справді мій син – хрещений! – із жаром випалив він.

– Кого ти намагаєшся обдурити? Та в нього твої очі, волосся, твоє обличчя! Ти ж… Ти зневажаєш жінок, я бачила, я спостерігала! Про Уляну ж говориш як про кращого друга! А вона…

Аліє вручила Бенедикта розгубленому Адріяну, а сама сіла на лаву поряд з Уляною, обіймаючи її за плечі.

– Вона досі любить тебе, як і три, п’ять, двадцять років тому!

Усі замовкли. Уляна залилася густим рум’янцем і знову заховала голову в долонях. Адріян дивився то на неї, то на Аліє, то на малого Бенедикта, який принишк у нього на руках, і не міг зрозуміти, звідки це дівча, яке він взяв під свою опіку, знає такі неймовірні речі.

– Ти маєш лишитися тут. Я поїду сама, – сказала вона й уперше за тривалий час у її голосі забриніли владні нотки.

Де й поділася нещасна загублена дівчинка з заплаканим обличчям.

– Господи, та ти ж знову вляпаєшся в якусь халепу, навіть не доїхавши до Києва… – почала було Уляна, але Аліє її перебила:

– Я не пропаду! Я вже подорослішала, Уляночко! Щось придумаю! Я видаватиму себе за шляхтянку, що їде на постриг в монастир. Чи, може, я дала обітницю Святій Діві, що сама здійсню паломництво до її святинь. Усі повірять! – гаряче заговорила Аліє. – Я не можу прирікати Адріяна на вигнання через мого… брата, – раптом гірко сказала вона, і весь її запал кудись щез. – Я не маю права вас розлучати, – тихо, ледь не пошепки сказала вона, окидаючи присутніх поглядом. – Та й недоречно це якось – мені брати шлюб з Адріяном, бо його серце все одно належатиме тобі, а той, хто сниться мені, усе одно мертвий…

Адріян підійшов до Аліє й поцілував її у чоло.

– Ти ще краща, ніж я думав, – ледь помітно посміхнувся він. Його руки тремтіли, а завше горда пряма спина згорбилася, ніби від невидимого важкого мішка. – Уляно, чи правда те, що сказала ця дівчинка?

Жінка лише кивнула, не підводячи очей.

– Чому ж ти мені брехала? Чому не сказала?! Ні про дитину, ні про твої заробітки?

– Я…

Аліє здивовано дивилася, як з очей Уляни потекли великі блискучі сльози. Раніше вона не могла б і уявити, як ця сильна жінка плаче.

– Я піду… – ніяково прошепотіла Аліє.

Адріян не ворухнувся. Він, ніби зачарований, дивився на Бенедикта, який заснув у нього на руках.

Натомість озвалася Уляна.

– Зажди! – гукнула вона, витираючи непрохані сльози. – А ти й справді подорослішала… Але якщо вже вирішила їхати сама, то будемо вчитися на моїх помилках.

Передосінні садки пахли стиглими яблуками. Аліє так закортіло зупинитися, проїжджаючи повз дерева, що аж гнулися від важких, налитих соком плодів, але вона примусила себе їхати далі, не зупиняючись. Спішилася, лише коли просто перед нею виїхав військовий роз’їзд.

– Хлопче, а ти куди їдеш? – заговорив до неї ватажок, середніх літ чоловік із охайно підстриженою світлою бородою.

– Листа везу до пана Ханенка, що в Києві.

– А покажи!

– Та ось! – Аліє дістала з-за пазухи складеного папірчика з сургучевою печаткою.

Намагаючись приховати тремтіння пальців, вона заховала руки за спину, байдуже роздивляючись збрую на конях роз’їзду. Здавалося, серце от-от зупиниться.

– Як звати? Звідки їдеш?

– Звати Іваном, а листа везу від однієї пані з-під Кам’янця, яка би дуже не хотіла, щоб про неї дізналися, – змовницьки підморгнула командуючому вона.

– Ох, від таких пань тільки клопоти потім зайві! – відповів на те чолов’яга. – Ну, обережніше будь, Іване, а то цими дорогами татарин-головоріз вештається.

– Що за татарин?

– Та учора втік із в’язниці. Із самої кам’янецької фортеці!

– А як же він звідти утік? Кажуть, утекти звідтіля взагалі неможливо!

– Дівчина допомогла. Певно, вона з ним утекла, бо й сліду від неї в Кам’янці не лишилося.

– Отакої! – «Іван» почухав потилицю, його шапка повільна сповзла й показала підстрижене під макітру волосся. – Ну, удалих вам пошуків!

– І тобі Бог помагай! – добродушно відповіли чоловіки.

Казка третя

Відьма з київських гір

День видався сонячний. Люди виходили з темряви костьолу і мружилися від яскравого сонця. Стара пані йшла під руку з високим, уже немолодим, засмаглим шляхтичем. Обоє вбрані скромно, як і належить ревним католикам, але милостиню роздавали щедро, не шкодуючи грошей.

– Так давно не було сонця, – скрипучим голосом озвалася до свого супутника пані, – та нарешті Геліос осідлав свою золотосяйну колісницю!

– Осідлати можна коня, та аж ніяк не колісницю, мамо, – похмуро відповів їй шляхтич.

– У дощову погоду мене хилить на сон, – пропускаючи повз вуха його слова, безтурботно продовжувала старенька. – І коліна судома зводить. А зараз так гарно, так гарно… Це чудотворний лик робить дива! Добра ця справа – ти і монастир побудував, і ікону святу привіз… Вона ще не одне чудо явить – пом’яни мої слова! Холопи мають тебе щодня благословляти за твої добрі діяння…

– Ясновельможний пане, – окликнув шляхтича товстий чоловік, вдягнений розкішно, по-панськи.

Він ішов за ним від самого костьолу, але все не наважувався підійти.

– Прошу твою милість пробачити мене… Я Соболь, Тимофій Соболь, зем’янин із Кам’янця…

Шляхтич намагався залишатися суворим і сповненим божеської благодаті після молитви, але не зміг втриматися від щасливої посмішки.

– Слава Ісусу Xристу! – привітання прозвучало, наче вигук, – чоловік зробив наголос на слові «cлава», а в очах сяйнула надія якнайшвидше передати маму під опіку когось із челядинців і нарешті відволіктися від розмов про судоми та чудеса бернардинів. – Чим заслужив таку честь? Ти приїхав подивитися на мій новий монастир?

– Пане Януше, монастир ще кращий, ніж його описували! Прекрасний, прекрасний костьол! Я чув про твоє щасливе звільнення з татарського полону, про обіцянку побудувати Храм Божий, якщо ноги твої знову топтатимуть руську землю. І ось – чесний пан завжди виконує свої обіцянки!

– Та все ж, для чого ти приїхав аж сюди, у Бердичів, пане Соболе? – допитувався Януш, бачачи, що Соболь нервує.

– Як сказати… – гість переминав із ноги на ногу й ледь чутно забубонів