Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Я не запрошувала тебе. Прошу піти.

— Тато тебе не вчив бути гостинною?

Власлав спробував обійняти дівчину, але та відсахнулася назад.

— Не чіпай мене! У тебе вдома хвора дружина, дочка! Чого ти ходиш до мене?

Староста хмикнув.

— Яра поспішила розпатякати тобі… Отримає потім прочуханки.

— Не займай її! Інакше я зателефоную до поліції.

Останні слова Яри викликали хвилю реготу у Власлава.

— І що ти скажеш? Що стала коханкою голови села?

— Що ти вбив тітку Дарини та її нареченого!

— Овва-а! — Власлав здійняв брови вверх. — То ти все ж намагаєшся соціалізуватися? — і погрозливо додав: — ти скоро сама прийдеш до мене, з власної волі. Інакше мені не треба.

З цими словами він покинув будинок.

— Нізащо! — рявкнула Ляна йому вслід.

Її душила лють, серце скажено калатало, тіло трясло, ніби у лихоманці. Дівчина задула свічки, викинула фрукти і торт у смітник. Потім випила склянку води з-під крану і спробувала заспокоїтися.

— Поліція справді тут не зарадить, — говорила вона сама до себе, міряючи кухню кроками.

Тепер Ляна розуміла, що Власлав небезпечний. Він тримав громаду під контролем та страхом. Показова страта закоханої пари була тільки верхівкою айсбергу.

Дівчина піднялася в спальню, змусила себе прийняти душ. Їй повинно було стати легше, проте раптова втома скувала тіло. Ляна лягла, не розстеляючи ліжко. Повіки стали важкими, у голові паморочилося. Перед очима попливли кольорові плями, ніби у калейдоскопі. Яскраві спалахи змінювали свою форму, то стаючи схожими на очі Аспида, то на полум’я свічок, то на багряні блискавиці, які розсікали стелю, ніби нічне небо. Ляна намагалася вибратися з в’язкого марення, проте падала дедалі глибше у прірву сновидінь. Раптом її слух вловив ледь чутний шепіт. Спершу він подвоївся, потім став багатоголосим і врешті перетворився на суміш сичання та приглушеного крику. Дівчина не розуміла слів, проте вони тиснули на вуха, добираючись до барабанних перетинок, до самого мозку. Просвердлювали її свідомість, стискали скроні, змушуючи Ляну стогнати від пронизливого болю. Зібравши всю силу в кулак, дівчина розплющила очі. Їй здалося, що на порозі спальні хтось стояв. Розмитий силует зливався з нічною темрявою. Він був нерухомий, проте пульсував у такт стукоту серця дівчини.

— Ні! Забирайся! — крикнула Ляна і тінь зникла.

Дівчина сповзла з ліжка, сяк-так дійшла до ванної кімнати. У животі млоїло, крутило, тож Ляна вхопилася руками за унітаз і випустила назовні весь вміст її напівпорожнього шлунку. На душ не залишилося сил. Вона вмила обличчя холодною водою в умивальнику, сполоснула рота і прийняла кілька таблеток активованого вугілля, яке знайшла у шухляді.

***

Зранку Ляну розбудив дверний дзвінок. Вона подумки вилаялася і спустилася вниз. То був Олексій. Дівчині одразу стало ніяково. Вона кинула на себе швидкий погляд у дзеркало на стіні і жахнулася: фіолетово-чорні кола під очима, зарослі брови, бліда як крейда шкіра та червоні очі разом з воронячим гніздом на голові налякали б найсміливішого. Розтягнута стара футболка була надто короткою, аби повністю приховати мереживні трусики.

— Привіт! Я тебе розбудив?

Хлопець, на відміну від Ляни, мав свіжий та бадьорий вигляд. Дівчина не відповіла, мовчки запрошуючи його ввійти. Вона сіла на диван і прикрилася пледом, проте Олексій встиг оцінити її округлі підтягнуті сідниці.

— Погано спала. Вибач.

— Я приніс тобі глечик, який ти замовляла для Євдокії, — хлопець поклав картонну коробку на стіл.

— Скільки я тобі винна? Кину на карту, — Ляна потягнулася до телефона.

— Дурниці, забудь. Тобі потрібна допомога? — тільки тепер Олексій помітив, що з дівчиною не все гаразд.

Ляна не відповіла одразу. Вона намагалася згадати вчорашні події.

— Не розумію, що зі мною. Спочатку я думала, що то побічна дія ліків, які я приймала. Але минув майже місяць, а покращення нема. Навпаки… Моя енергія кудись зникає.

Олексій зблід.

— А сни? Що тобі сниться?

Ляна запустила пальці у волосся, збираючись з думками.

— Ідіотизм різний. Тіні якісь, голоси. Я вже не розумію, чи то сниться, чи я сходжу з розуму.

Хлопець метнув погляд на вікна та камін. Ті не були закриті.

— У тебе є молоток і цвяхи?

— Нащо?

— Треба наглухо позабивати всі вікна та піч.

— Ти дурний? — Ляна обурливо глянула на Олексія. — Хто-хто, але я не думала, що ти віриш у казочки про змій.

— Ти не розумієш! — голос хлопця враз став різким та суворим. — Якщо він внадився, то від цього рятунку нема! У мене в машині повинні бути інструменти…

— Чекай! — Ляна підвелася і схопила його за рукав. — Я не збираюся сидіти тут, як у в’язниці! То часнику мені понавішують по хаті, то тепер вікна хочуть забити!