А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

низьким і грубим голосом людини, яка озвучує кінотрейлери. Пам’ятаю, як він записував те повідомлення. «Ти звучиш, як Він Дізель[205]», — сказала я, й він засміявся, а тоді зробив голос ще нижчим.

«Зараз нас немає вдома, але залишіть повідомлення, й ми якнайшвидше вам перетелефонуємо».

І я пам’ятаю, як тільки-но він закінчив, тільки-но встиг натиснути кнопку СТОП, він додав жахливим акцентом кокні[206]: «Якщо нам цього вбіса схочеться».

На мить я заплющую очі, уявляю, що то він мені дзвонить.

Але це її голос заповнює повітря, заповнює будинок.

— Думаю, ви знаєте, хто це. — Пауза. Я розплющую очі, бачу, що вона так і не зводить з мене погляду, бачу, як її рот виформовує слова, які врізаються мені у вуха. Ефект моторошний. — Припиніть фотографувати наш будинок, або я повідомлю поліцію.

Вона відводить телефон, кладе його до кишені. Дивиться на мене. Я дивлюся на неї.

Навколо суцільна тиша.

А потім я виходжу з кімнати.

49

ДІВКОВЕРТЬ кинула вам виклик!

То моя програма для гри у шахи. Я проводжу по екрану пальцем і підношу телефон до вуха. Привітання голосової пошти доктора Філдінґа, крихке, ніби мертвий листок. Голос пропонує мені залишити повідомлення. Так і роблю, обережно вимовляючи слова.

Я в Едовій бібліотеці, ноутбук зігріває мої стегна, промені полудневого Сонця стікають крізь жалюзі струмочками на килим. Келих мерло стоїть на столі біля мене. Келих і пляшка.

Я не хочу пити. Хочу залишатись тверезою; хочу думати. Хочу аналізувати. Останні тридцять шість годин вже відступають, випаровуються, наче туманна мряка. Я вже відчуваю, як будинок розпрямляє плечі, скидає із себе зовнішній світ.

Мені треба випити.

«Дівковерть». Що за дурнуватий нікнейм. Дівковерть. «Водоверть». Тірні. Беколл. «Він вже у твоїй крові».

Саме так, у крові. Я підношу келих до губ, відчуваю, як вино мчить униз горлом, як шумує у венах.

«Затримай подих, схрести пальці».

«Впусти мене!».

«З тобою все буде добре».

З тобою все буде добре. Я пирхаю.

Мій розум — драговина, глибока й огидна, де змішуються та переплутуються правда з брехнею. Як називаються ті дерева, що ростуть у сильно відстояних болотах? Оті, з відкритим корінням? Ман… Мандрагора? Ман… Щось таке, точно[207].

Девід.

Келих тремтить у мене в руці.

У всій цій метушні, цій колотнечі, я геть забула про Девіда. Який працював у Расселлів. Який, можливо, — точно — бачив Джейн.

Я ставлю келих на стіл, підводжусь. Пливу в коридор, вниз по сходах. З’являюся на кухні.

Підкидаю погляд на будинок Расселлів — нікого на видноті, ніхто за мною не дивиться, — а тоді стукаю у двері підвалу, спочатку м’яко, а тоді знову, сильніше. Кличу його.

Відповіді немає. Цікаво, може він спить? Проте вже полудень.

У голові спалахує ідея.

Це неправильно, знаю, але це мій будинок. І це терміново. Дуже терміново.

Я підходжу до столу в вітальні, висуваю шухляду, там він і лежить, тьмяно-сріблястий, з гострими зубцями: ключ.

Повертаюся до дверей у підвал. Стукаю ще раз — нічого, — а тоді вставляю ключ у замок. Повертаю його.

Відчиняю двері.

Вони риплять. Я здригаюсь.

Але все тихо, коли оглядаю сходи вниз. М’яко, у домашніх капцях, спускаюся в темряву, обмацуючи рукою шорстку штукатурку на стіні.

Сходжу вниз. Вікна затягнуті завісами; всередині ніч. Пальцями обмацую вимикач на стіні, клацаю ним. Кімнату заливає світло.

Минуло два місяці, відколи я востаннє тут була, два місяці, відколи Девід прибув оглянути місце. Він розглянув усе своїми локрично-темними очима — житлову площу з Едовим столом для ескізів; вузьку нішу для ліжка; хромово-горіхову кухоньку; ванну — та один раз кивнув.

Він надто мало що змінив тут. Та він взагалі нічого тут не змінив. Едів диван там же, де й стояв; стіл для ескізів так і стоїть зібраний, хоча зараз він рівний. На ньому стоїть тарілка, на якій пластикові виделка й ніж, хрест-навхрест, ніби герб. Під стіною навпроти, біля дверей надвір, складені ящики з інструментами. На верхньому ящику помічаю позичений в мене канцелярський ніж, його маленький гострий язичок блищить під руків’ям. Біля нього — книжка зі зламаним корінцем. «Сіддхартха»[208].

Фотографія в тонкій чорній рамці висить на протилежній стіні. Я руками обіймаю п’ятирічну Олівію, ми сидимо на передніх сходах будинку. Обидві шкіримось, Олівія — своїми «парними» зубами: «Пара тут, пара там», — як любив говорити Ед.

Я й забула про те фото. Моє серце трохи смикається. Цікаво, чому воно тут досі висить?

Роблю крок у бік ніші.

— Девіде! — тихо кличу я, хоча впевнена, що його тут немає.

Зіжмакані простирадла в ногах матраца. Подушки вкриті глибокими вм’ятинами, наче їх добряче вибили. Я проводжу інвентаризацію ліжка: філігрань крихкої локшини-рамен[209] скручена на подушці; пониклий слизький кондом застряг на стовпчику балясини; пляшечка аспірину притулилась між каркасом ліжка та стіною; ієрогліфи чи то висохлого поту, чи то сперми, якими розписане верхнє простирадло; стрункий ноутбук у ногах матраца. Пояс із упаковок презервативів закручений навколо торшера. Сережка з трьома дрібними перлинами виблискує на тумбочці біля ліжка.

Зазираю до ванної. Умивальник, посмугований волоссям, роззявлений унітаз. У душовій лежать кощава пляшка шампуню магазинної марки та уламок мила.

Відступаю, повертаюся до головної кімнати. Проводжу рукою по столу для ескізів.

Щось покусує мої мізки.

Намагаюся вхопитися за цю думку, але вона вислизає.

Я ще раз обводжу поглядом кімнату. Жодного фотоальбому, хоча, напевно, вже ніхто не тримає в себе фотоальбомів (Джейн тримала, пригадую я); жодного стосу з аудіо- чи відеодисками, хоча, допускаю, вони вже також за межею вимирання. «Чи це не дивовижно, що за даними з Інтернету деяких людей може просто не існувати?» — питала Біна. Усі спогади Девіда, уся його музика, усі ключі, якими можна було б відімкнути цього чоловіка, — усе зникло. Чи, радше, воно все навколо мене, плаває в ефірі, але невидиме, файли та іконки, нулі та одиниці. Нічого не залишилося на видноті реального світу, жодного знаку, жодної розгадки. Хіба це не дивовижно?

Знову дивлюся на фотографію на стіні. Думаю про свою шафку у вітальні, вщерть наповнену коробочками з дисками. Я — пережиток минулого. Я залишилась позаду.

Повертаюся, щоб вийти.

У ту ж мить чую позаду себе скрип. То вхідні двері.

Бачу, як вони відчиняються, й переді мною, витріщившись, з’являється Девід.

50

— Якого хріна ти тут робиш?

Я сахаюсь. Я ще жодного разу не чула, щоб він лаявся. Я взагалі майже не чула його