А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

46

Біна йде від мене вранці кілька хвилин по сьомій, ледь світло встигає своїми пальцями провести по шторах. Я дізналася, що вона похропує легеньким дрібним сопінням, наче то звук віддалених хвиль. Несподівано.

Я дякую їй, занурюю голову в подушку та знову засинаю. Коли прокидаюся, то вже майже одинадцята.

За кілька хвилин я розмовляю з Едом. Цього разу ніяких «вгадайок».

— Неймовірно, — каже він після короткої паузи.

— Але це сталося.

Знову пауза.

— Я ж не кажу, що не сталося. Але, — я готуюся, — ти ж справді приймала багато серйозних ліків останнім часом. Тож…

— Тож і ти також мені не віриш.

Він зітхає.

— Ні, справа не в тому, що я тобі не вірю. Просто…

— Ти хоч знаєш, як це дратує? — викрикую я.

Він затихає. Я продовжую.

— Я бачила, як це сталось. Так, я була на пігулках, і я… Так. Але я цього не вигадувала. Це не так просто: приймаєш пару пігулок і вигадуєш щось таке. — Втягую повітря. — Я не якийсь там школяр, який награвся жорстоких комп’ютерних ігор і перестріляв своїх однокласників. Я знаю, що бачила.

Ед продовжує мовчати.

Тоді:

— Що ж, для початку, просто задля ясності, ти впевнена, що то він?

— Хто — він?

— Її чоловік. Хто… це зробив. — Біна казала те саме. Звісно, що я впевнена. — Це не могла бути ця інша жінка?

Я заклякаю.

Голос Еда оживає, як і завжди, коли він мислить уголос.

— Скажімо, вона коханка, як ти й кажеш. Із Бостона чи звідкись ще. Вони сваряться. З’являється ніж. Чи щось таке. Ніж робить свою справу. Чоловік непричетний.

Я думаю. Я опираюся, але… Можливо. От тільки:

— Хто це зробив — не має значення, — наполягаю. — Поки що. Суть у тому, що це сталося, а проблема в тому, що мені ніхто не вірить. Я навіть не думаю, що Біна мені вірить. Я не думаю, що ти мені віриш.

Тиша. Я усвідомлюю, що встигла піднятися сходами та увійти до кімнати Олівії.

— Не розповідай про це Лівві, — додаю я.

Ед сміється, отим натуральним «Ха!», яскравим, як олово.

— Я й не збирався. — Він кашляє. — Що каже доктор Філдінґ?

— Я ще з ним не розмовляла. А варто.

— А варто.

— Так і зроблю.

Пауза.

— А як там справи у решти кварталу?

Я усвідомлюю, що не маю поняття. Такеди, Міллери, навіть Вассермени — вони жодного разу й не блимнули на моєму радарі за минулий тиждень. Завіса впала на вулицю; накрила будинки через дорогу, вони зникли з поля зору; єдине, що існувало протягом останніх днів, то мій будинок і будинок Расселлів, та ще сквер між нами. Цікаво, як там справи у підрядника Рити? Цікаво, яку наступну книжку місіс Ґрей обрала для свого читацького клубу? Раніше я реєструвала будь-які дії своїх сусідів, вела хроніку всіх входів і виходів. У мене були цілі розділи їхніх життів, збережені на картці пам’яті. Але тепер…

— Не знаю, — зізнаюся я.

— Що ж, — каже він, — можливо, це й на краще.

Після нашої розмови я знову перевіряю годинник. Одинадцята одинадцять. Як мій день народження. І Джейн також.

47

Я уникала відвідин кухні відучора, взагалі уникала всього першого поверху.

Але тепер я знову біля вікна, розглядаю сусідній будинок. Тонкою цівкою неспішно доливаю собі в келих вина.

Я знаю, що бачила. Кров. Благання.

Це ще й близько не кінець.

Я п’ю.

48

Жалюзі, як бачу, підійнято.

Будинок вилупився на мене своїми банькатими очиськами, ніби здивований, що я на нього дивлюся. Я зближую зображення, слідкую поглядом за вікном, фокусуюся на вітальні.

Чисто. Нічого. Диван. Торшери, ніби вартові.

Я посуваюся на дивані під вікном, повертаю фотоапарат до кімнати Ітана. Він, ніби ґаргулья[204], нависає над столом перед своїм комп’ютером.

Я наближую ще. Ще трохи — і зможу розгледіти текст на екрані.

Якийсь рух на вулиці. Авто, лискуче, як акула, під’їжджає під будинок Расселлів, паркується. Дверцята водія відгортаються, як плавник, з’являється Алістер, одягнутий у зимове пальто.

Він крокує до будинку.

Я роблю фотографію.

Коли він тягнеться до дверей, роблю ще одну.

У мене немає плану (чи він у мене взагалі хоч коли-небудь був? — думаю я собі). Я ж не збираюся розгледіти плями крові на його руках. Він не постукає мені у двері та не зізнається в усьому.

Але я можу спостерігати.

Алістер заходить до будинку. Мій об’єктив перестрибує в кухню, і, звісно, за якусь мить він і сам там з’являється. Шпурляє ключі на кухонну поверхню, скидає пальто. Виходить із кімнати.

Не повертається.

Я підіймаю об’єктив поверхом вище, до вітальні.

І в ту ж мить з’являється вона, жива-здорова, в яскраво-зеленому светрі: «Джейн».

Я регулюю об’єктив. Її зображення різкішає, чіткішає, доки вона підходить спершу до одного торшера, потім до другого, по черзі вмикаючи. Я дивлюся на її тонкі руки, довгу шию, хвилі волосся біля щоки.

Брехуха.

Тоді вона виходить через двері, похитуючи худорлявими стегнами.

Нічого. Вітальня порожня. Кухня порожня. Нагорі — крісло Ітана незайняте, екран комп’ютера зяє чорнотою.

Дзвонить телефон.

Моя голова, різко реагуючи на звук, майже завертається на спину, наче я сова, а фотоапарат падає мені на коліна.

Звук долинає звідкись іззаду, але мобільний біля моєї руки.

То домашній телефон.

Не кухонний, що гниє внизу на базі, а той, що в Едовій бібліотеці. Я зовсім про нього забула.

Продовжує дзвонити, віддалено, наполегливо.

Я не рухаюсь. Не дихаю.

Хто мені телефонує? Ніхто не дзвонив сюди на домашній телефон вже… я й не пригадаю скільки. У кого взагалі є цей номер? Я сама його ледве пам’ятаю.

Ще один дзвінок.

І ще один.

Я зіщулююся під вікном, никну від холоду. Уявляю собі кімнати мого будинку, одну за одною, котрі здригаються від цього звуку.

Ще дзвінок.

Дивлюся через сквер.

Вона там, перед вікном вітальні, з телефоном біля вуха.

Впивається поглядом у мене.

Я тікаю зі свого сидіння, хапаю фотоапарат однією рукою, відступаю до столу. Вона не відводить очей, її рот — стиснута лінія.

Де вона дістала цей номер?

А де я дістала її? Довідкова служба. Я уявила, як вона набирає цифри, говорить моє їм’я, просить з’єднати. Зі мною. Вдирається в мій будинок, у мою голову.

Брехуха.

Я спостерігаю за нею. Мої очі горять.

Її також.

Ще один дзвінок.

А тоді інший звук — голос Еда.

«Ви зателефонували Анні та Еду», — каже він