Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Я подумаю, Максиміліане, над Вашою пропозицією, — зовні спокійно сказала дівчина й пішла далі вздовж берега.

 Монфор був у шоці. Але ж він був одним із найзавидніших наречених Франції, він витягнув її з бруду, він стільки зробив для неї, а вона... «Я подумаю»...

— Повертаємося додому, — різко кинув він і попрямував у бік замку, не озираючись.

 Однак Амелія занадто глибоко занурилася у свої думки і продовжувала йти далі. Вона розуміла, що граф, найімовірніше, розраховував, що вона радісно і з вдячністю кинеться до нього на шию, з криком «Я згодна».

 Граф не сумнівався в її згоді, але вирішив дати їй час. І коли захотів великодушно повідомити, що готовий почекати до завтра, її поруч не виявилося. Він був розлючений. Увійшовши у двір, він крикнув, щоб мадемуазель Амелію негайно привезли в замок. Він навіть не звернув уваги, хто з лицарів різко рвонув на стайню за кіньми. Граф де Монфор звик, що його накази, вимовлені навіть пошепки, виконуються швидко.

Дівчина встигла піти досить далеко. Вона прокручувала в голові всі варіанти розвитку подій. Попри всі свої таланти, поки що зазирнути у своє майбутнє вона не могла. Усі ці думки, наприкінці вже панічні, розривали голову і проявилися диким болем. Вона озирнулася і з полегшенням побачила, що граф пішов і вона на самоті. Чаклунка спустилася ледве помітною стежкою до води. Коли вона вмилася крижаною водою, біль почав відпускати, й Амелія влаштувалася на великому, нагрітому сонцем камені. Вона із заздрістю спостерігала за птахами в небі. Вони були вільні від умовностей, зобов'язань, почуттів... вони були вільні... І тут вона почула, що хтось спускається зі скелі. Роберт! Як же вона зраділа його побачити, особливо зараз. А ще й без чужих вух і очей.

— Мадемуазель, чим Ви так розгнівали графа? Він розлючений і вимагає Вас негайно повернути в замок.

— Граф де Монфор запропонував мені руку й серце, — зазирнула Амелія в очі й думки лицаря.

 Роберт різко зблід.

 — І що ви йому відповіли? — напружено запитав він.

— Сказала, що подумаю.

 Думки лицаря метушилися:

«Цього можна було очікувати... Що ж робити? У мене відкладено трохи грошей. Може запропонувати їй втекти й повінчатися? Я не можу уявити, що інший чоловік до неї доторкнеться! Я кохаю її! Я врятую її! Граф не любить її так, як я. Я зроблю її щасливою! Відвезу до брата в замок, він не може мене вигнати, ми ж дружили в дитинстві, ми ж брати. А раптом вона мене висміє і відкине? Що робити?! Як їй сказати, що кохаю її?! Раптом вона не любить мене, а любить графа? Але я її врятую! Він їй не пара. Вона загине поруч із ним! Я не зможу жити без неї...»

 Амелія стояла навпроти й мовчки дивилася на нього з такою ніжністю і любов'ю, що Роберт одразу зрозумів би, що його не відкинуть, якби не паніка в його голові. Дівчина терпляче чекала, коли лицар нарешті скаже про свої почуття. І хлопець наважився.

— Не виходьте за нього, — здавленим голосом сказав він.

— Чому?

— Він не кохає вас так, як я кохаю вас, — тихо вимовив Роберт, з благанням подивився їй в очі, і рішуче видав: — Мадемуазель Амелія де Шалон, Ви вийдете за мене заміж?

 Дівчина щасливо й полегшено розсміялася, взявши його за руку.

— Так! Сто разів так!

Роберт полегшено вдихнув, розсміявся і, підхопивши свою наречену на руки, закружляв. Коли перше захоплення вляглося, він сказав, що надішле звісточку братові й готуватиметься до втечі. Обидва розуміли, що якщо граф дізнається про їхні плани, то ніколи не допустить цього весілля. Коли вони повернулися до замку, Амелія швидко піднялася до своєї кімнати, попросила служницю покликати Луїзу і принести вечерю до неї в кімнату. Сил сидіти сьогодні за одним столом із Максиміліаном не було, до того ж вона хотіла поговорити з найближчою і найвідданішою людиною.

 Луїзі граф уже сказав про свою пропозицію, і та з нетерпінням чекала на зустріч з вихованкою.

— Як ти? Тебе так довго не було. Що ти вирішила? Я в такому шоці... Хоча не приховую, я припускала, що таке можливо.

— Матінко, як таке можливо?! Усі це припускали, а мені навіть на думку не спадало, що граф може запропонувати мені стати його дружиною.

— Люба, чоловіки нічого не роблять просто так. Ними завжди рухає якась мета, ідея. Іноді ними керують почуття, але це не про графа. То що ти вирішила? Ти вийдеш за нього заміж?

— Матінко, я не кохаю його, — з мукою в голосі тихо сказала Амелія, — я Роберта кохаю. Він сьогодні попросив стати його дружиною, — випалила вона.

 Луїза в жаху прикрила рот, щоб не закричати.

— Але як?! Як ти собі це уявляєш?! Граф не дозволить... не пробачить... Твій Роберт безземельний лицар, найманець. На що ви житимете, і головне, де?! Його ж ніхто на поріг не пустить, щойно Монфор дізнається.

— Ми житимемо в старшого брата Роберта, у його замку.

 Дівчина промовчала про те, що Роберт ще не сповістив брата про їхній приїзд.

— Господи, що ти робиш, рідна моя?! Ти ж губиш себе... — розплакалася Луїза.

— Я багато чому тут навчилася. Я теж зможу заробляти.