Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Я не знаю, чи належить до магії те, що я запам'ятовую все, що прочитала. І мені не складно щось вчити, бо майже дослівно пам'ятаю будь-який текст точно.

— Тепер зрозумілі твої неймовірні успіхи, — усміхнувся Максиміліан.

З цього дня між ними встановилося щось схоже на дружбу. Їх об'єднував спільний секрет і невгамовний інтерес до магії. Амелія майже перестала боятися графа. Вони багато часу проводили разом, освоюючи ритуали, описані в книжках із магії. Іноді Амелія замикалася у своїй кімнаті, коли треба було зосередитися в тиші. Усім домашнім суворо заборонялося наближатися до цієї кімнати. Усе було добре, але... їй дуже не вистачало прогулянок із Робертом. Іноді-таки виходило вислизнути на прогулянку в супроводі улюбленого лицаря. Те, що це кохання, вона зрозуміла, коли всього лише 4 дні його не бачила після приїзду графа. Луїза бачила, що відбувається з донькою, але що вона могла зробити... Перше кохання не задуєш як свічку... Лише одного разу, коли дівчина попросила передати записку коханому, Луїза наважилася її застерегти.

— Рідна моя, я давно живу на цьому світі. Тож у дечому розуміюся. У графа на тебе якісь плани. І це напевно ніяк не стосується твого Роберта. Граф дуже впливовий лерд і ми повністю в його владі. Прошу тебе, будь обачна й не нароби дурниць.

 Амелія все це розуміла, але нічого не могла із собою вдіяти.

Попри всі ці почуття, любов до магії розпалювалася з кожним засвоєним уроком. Не обходилося і без непорозумінь, якщо це можна так назвати. Коли юна чаклунка опановувала перевтілення, вона практикувалася на мишах, яких було в замку чимало. Їй спала на думку пустотлива ідея спробувати перетворити мишу на кота. Вона попросила наловити їй цих шкідників і зачинилася в себе в кімнаті. Промовивши заклинання, вона різко викинула руку в бік мишки. Мишка пискнула й перетворилася на таргана... вереск Амелії чув увесь замок... але зайти ніхто не наважився. Тарган утік, а дівчина, заспокоївшись, рішуче взялася за другу мишку. Знову вимовивши заклинання, вона викинула руку більш плавно... У мишки відросли крила... І вона, змахнувши ними, вилетіла у вікно.

— Чудово... і чому в книзі не пишуть, з якою силою треба рукою махати? — бурмотіла вона, крокуючи кімнатою. — Ні... Хочу кота, значить, буде кіт.

 Чергову мишу було посаджено в спеціальну скриньку. Амелія зосередилася, помістила силу на кінчики пальців, вимовила заклинання і плавно, але рішуче піднесла руку в бік піддослідної. Миша почала рости й перетворюватися на кота. Коли трансформація завершилася, чаклунка й кіт втупилися одне на одного. Миша спробувала пискнути, але вийшло МЯУ... миша в шоці рвонула зі скриньки. Амелія вирішила закріпити успіх...

Наступного дня замком метушилися полохливі коти, які нявкали й кидалися навтьоки. Але з іншого боку, із замку зникли миші. Коли повернувся граф, його не було кілька днів, Беатріс, дивуючись, розповіла, що звідкись узялася неймовірна кількість котів. Вони нескінченно кричать, зовсім не схожі на звичайних вальяжних і нахабних місцевих, усього і всіх бояться і водночас постійно плутаються під ногами. Коли Беатріс це розповідала, до зали увійшла Амелія. Граф уважно на неї подивився і запитав:

— Як Ваші справи, мадемуазель Амеліє?

— Все добре, монсеньйоре, — скромно відповіла вона, старанно ховаючи очі.

 Звертаючись до Беатріс, він сказав:

— Не хвилюйтеся, мадам. Ми вирішимо, що з цим робити. Накажіть накривати на стіл. Я дуже голодний.

Коли вони залишилися самі, він, насилу стримуючи сміх, запитав:

— Твоя робота?

— Треба було закріпити урок, — знизавши плечима, і так само ховаючи очі, відповіла чаклунка.

 Максиміліан розреготався.

— Спасибі, що замком не носяться вепри. Хоча було б вдосталь м'яса. Треба подумати про це, — і з реготом вийшов.

Так минула осінь, сувора зима, почалася весна. Тільки-тільки почали пробиватися перші паростки, на деревах почало з'являтися перше листя. Амелія вже дуже багато чого навчилася. Граф не переставав дивуватися її магічній силі. Він сам багато чого вмів, але Амелія... вона була унікальна. Й ось одного разу, коли видалася ясна тепла погода, Монфор запропонував дівчині прогулятися берегом моря. Вона рада була вирватися із сірих стін замку. Графа вона давно не боялася, і він для неї радше був другом і соратником, ніж покровителем. Вони мовчки йшли краєм скелястого урвища, внизу шуміли хвилі, розбиваючись об скелі, над ними кружляли і кричали чайки. Ідилію порушив Монфор.

— Амеліє, я вважаю, що ми зустрілися не випадково. Це було передречено згори.

 Видно було, що він обережно добирає слова.

— Разом ми маємо неймовірну силу. Ми підкоримо цю країну і весь світ. Нам ніхто не зможе протистояти.

 Амелія вперше чула такі промови від графа. У неї побігли мурашки по всьому тілу й почало нудити. Вона не могла зрозуміти, чому їй стало дуже страшно і з'явилося бажання втекти подалі від цього обриву, від графа, від цієї розмови. Вона сповільнила крок.

— Амеліє, ти маєш стати моєю дружиною. Тепер ти гідна цього і зможеш зайняти місце поруч зі мною, — граф говорив усе це з натхненням.

Амелія зупинилася і подивилася в його очі. Думки Максиміліана були для неї недоступні, але вона й так бачила, що ця натхненність спричинена не любов'ю, а розрахунком. Вона знала, що йому приємно перебувати поруч із нею, але не більше. Справжньою метою цієї пропозиції була влада, яку давав цей союз. Прочитавши багато книжок і поспілкувавшись із духами магів, чаклунка знала, що якщо два сильні маги поділяють ложе в законному шлюбі, вони зіллють докупи дуже велику, просто приголомшливо велику магічну силу. І знаючи Максиміліана, Амелія чудово розуміла, що ця сила буде безумовно не творчою. Граф де Монфор відчайдушно рвався до влади. Можливо, Амелія і погодилася б на цей союз, знаючи, що може певною мірою впливати на графа, але... дівчина була закохана. Своє майбутнє вона пов'язувала із зовсім іншою людиною. Але зате Максиміліан знав про неї все й не боявся її особливості, а навпаки, заохочував розвиток і вдосконалення. А ось Роберт її таємницю не знав. Вона відчувала, що в ньому є сила, схожа за енергетикою на її силу, але лицар виріс у винятково релігійній сім'ї і, мабуть, ще в дитинстві йому навіяли, що це смертний гріх, і він так соромився її, що повністю придушив свої здібності. Від нього вимагалося бути сильним, рішучим, сміливим, шляхетним... і дуже побожним. Дивно, але служачи в графа багато років, Роберт нічого не помічав. Хоча, граф міг керувати спогадами й коригувати їх... але чаклунка була молода і вірила, що кохання змусить коханого пробачити деякі відхилення від норми. Усе це промайнуло в голові Амелії за кілька хвилин.