Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 4. "Рубіж між світами"

Міст тремтів під їхніми ногами. Темрява, яка раніше тільки ворушилася вдалині, тепер наступала хвилями, немов невидимий приплив. Повітря наповнилося напругою, яка змушувала волосся на руках ставати дибки.

Астрід знову озирнулася. Тіні більше не чекали — вони кинулися вперед одночасно, розтікаючись по мосту, як чорний туман.

— Тримайся позаду мене! — наказав Бальдр, стискаючи меч, що знову засвітився срібним світлом.

Локі ж тільки посміхнувся і змахнув рукою, піднімаючи навколо них стіну вогню.

— Трохи видовищності нікому не завадить, — промурмотів він.

Астрід відчувала, як усе її тіло напружилося. Це був не просто страх, це було щось більше — передчуття, що межа між світами вже розмивається.

— Нам не перемогти всіх, — тихо сказала вона.

Бальдр не відповів, але його очі видали згоду. Він теж це розумів.

— Я можу відкрити портал, — кинув Локі. — Але часу мало.

— Куди? — запитала Астрід.

— До безпечного місця. Принаймні відносно безпечного.

— Ти хоч раз говорив правду? — Бальдр відвів погляд від тіней, що наближалися.

— Я ж сказав, що затримаю їх. І я це зробив, — Локі блиснув зубами.

Астрід відчула, як у неї всередині розгортається хаос. Вона не знала, чи можна йому довіряти.

— Вирішуйте швидше, — сказав Локі, стискаючи в долоні палаючу сферу енергії.

Тіні зрушили з місця.

Час спливав.

Астрід відчувала, як кожна клітина її тіла кричала про небезпеку. Серце калатало, ніби намагалося вирватися з грудей. Час уповільнився, а навколо неї існувало лише одне питання: довіритися Локі чи ні?

Тіні наближалися, їхні химерні силуети зливались із темрявою, витягнуті, немов тінь від ліхтаря на вогкій вулиці. Бальдр був готовий битися до кінця, але Астрід розуміла, що це бій, який вони не виграють.

— Добре! — видихнула вона. — Відкривай портал!

Локі задоволено посміхнувся і без жодного зайвого слова підняв руки. У повітрі завирували темно-золоті іскри, які зібралися в обертовий спіралеподібний розлом.

— Стрибайте! — крикнув він.

Астрід не вагалася — вона схопила Бальдра за руку і рвонула вперед. Їх поглинула темрява.

У ту саму мить, коли вони зникли, тіні прорвалися через вогняну завісу. Але було вже пізно.

Локі залишився сам. Він подивився на натовп потойбічних створінь, що вже оточували його.

— Ну що ж, — він зітхнув і зігнув пальці в характерному жесті, викликаючи новий спалах вогню. — Гра триває.

 

Астрід відчула, як світ навколо неї розчинився у безформній круговерті світла й темряви. Її тіло немов би розривало зсередини, а повітря в легенях перетворилося на щось невагоме, чужорідне.

А потім — падіння.

Вона з гуркотом вдарилася об тверду поверхню, її тіло прокотилося декілька метрів по м’якому, сирому ґрунту. Голова запаморочилася, а легені пронизав холод.

Бальдр важко впав поруч, його обличчя було спотворене від болю.

— Де ми?.. — хрипко запитала Астрід, піднімаючись на лікті.

Вони були в лісі. Темні стовбури дерев здіймалися довкола, гілки спліталися, блокуючи будь-яке світло. Тут панувала неприродна тиша — жодного вітру, жодного шурхоту листя.

Це місце було неправильним.

— Локі нас підставив… — пробурмотів Бальдр, підводячись.

Астрід знову відчула той самий холод, що був на мосту, але цього разу він ішов не від тіней.

Щось чекало на них у цьому лісі.

Астрід стискала пальці в кулак, намагаючись заспокоїтися. Ліс довкола був надто тихим, надто нерухомим. Вона відчувала, як на шкірі виступив холодний піт.

— Це не просто ліс, — прошепотіла вона, переводячи погляд на Бальдра.

Він стояв напружений, меч усе ще світився слабким білим світлом.

— Ми потрапили в… щось більше, ніж просто пастку, — його голос був хрипким. — Це місце між світами.

— Між світами? — Астрід зітхнула. — Ти хочеш сказати, що Локі відправив нас бозна-куди?

— О, не бозна-куди, — несподівано пролунав знайомий голос.

Астрід і Бальдр різко розвернулися.

Перед ними, спершись на покручене дерево, стояв Локі.

Його вираз обличчя був ледве помітним у тьмяному світлі, але Астрід уловила щось лукаве, майже… розважене.

— Не хочу здаватися самовпевненим, але вам варто сказати “дякую”, — промовив він, роздивляючись свої нігті, ніби все це не мало жодного значення.

— Дякую? — Бальдр ступив уперед, і його меч засвітився яскравіше. — Ми щойно мало не загинули, а ти закинув нас у якийсь мертвий ліс!

Локі зітхнув, ніби це його стомлювало.

— Це не просто ліс. Це Йотунхейм, — його очі блиснули в темряві.

Астрід відчула, як у неї пересохло в горлі.

Йотунхейм. Земля велетнів.

— Ти привів нас у лігво ворогів? — Бальдр стискав меч так сильно, що кісточки пальців побіліли.

— Зате вас не зжерли тіні. Ти мав би бути трохи вдячнішим.

Локі розсміявся, але в його очах з’явився невловимий блиск.

Астрід намагалася зрозуміти, що тут не так.

— Чому ти привів нас сюди? — запитала вона, вдивляючись у нього.

— Бо тут є хтось, хто може вам допомогти, — відповів Локі. — Але спочатку…

Раптом з-за дерев почувся низький гуркіт. Земля затремтіла.

Астрід відчула, як холод пробіг уздовж її хребта.

— Вони нас помітили, — пробурмотів Бальдр.

Локі усміхнувся ширше.

— Чудово, значить, шоу починається.

Гуркіт ставав дедалі голоснішим. Земля під ногами вібрувала, і Астрід відчула, як холодний страх стискає її легені. Дерева вдалині хитнулися, а з темряви проступили велетенські фігури.

Велетні.

Вони рухалися повільно, але кожен їхній крок змушував землю здригатися. Шкіра темна, ніби витесана з каменю, очі світилися блідим світлом, немов замерзлі зірки. Їх було троє — кожен вищий за будь-яку будівлю, яку Астрід коли-небудь бачила.

Бальдр миттєво став перед нею, стискаючи меч. Лезо яскраво спалахнуло, відкидаючи тремтливі відблиски на вологий мох під ногами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍