Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

Зупинившись, Білолиций повернувся до дівчини й проказав:

― Послухай, Аннабель… Лета, хоч і не належить більше до світу живих, та вона все ще може по ньому ходити. Так, їй уже непотрібно їсти і спати, а також її, в принципі, неможливо «вбити» будь-яким відомим нам способом. Та, все ж, вона може бути із своїм вірним другом Джуліаном і з усіма, кого вона залишила. Звісно, доти, доки я дозволю їй там знаходитись. Та, незважаючи на повну залежність її перебування із вами від мене, вона все ще та сама Лета… і так само може бути й з будь-ким іншим, чию проекцію я захочу висмикнути із Пекла. Ти ж розумієш, до чого я хилю, Аннабель? ― звернувся Зевс, підходячи ближче.

Очі Анни затремтіли, проте вона швидко вгамувала емоції. «Тільки не зараз. Якщо ти покажеш йому, що…»

― Не старайся приховати від мене те, що відчуваєш, Аннабель, ― співчутливо протягнув Зевс. Голос його здавався глибоким і, зрештою, то був вищий рівень акторської гри, бо в якийсь момент його можна було навіть назвати щирим. ― Я знаю, як ти сумуєш за своїм братом і як волієш, аби я повернув його просто зараз. Та я не можу, ― знизив плечима бог грому. ― Розумієш, все не так просто. За кожну магію потрібно платити. За стільки часу ти повинна була уже це зрозуміти. Я обов’язково зроблю те, чого ти так бажаєш, та спершу… спершу тобі доведеться виконати моє прохання.

Очі Анни буквально наповнювались сльозами… дівчина стримувала їх з усіх сил, тож її наступні слова прозвучали із злістю, яку вона ніяк не могла пригнітити:

― То що ти хочеш?

Білолиций підійшов ближче, аби, в силу свого низького зросту, зазирнути Анні в очі:

― Я хочу, ― із паузою проговорив він, здаючись до біса харизматичним, ― аби ти відправилась у світ живих, Аннабель.

Анна насупилась. Тоді Білолиций закінчив речення, говорячи максимально проникливо:

― І дещо для мене дістала.

У той же час за стінами цієї загадкової кімнати знаходився чийсь силует. Він явно був там давно, аби чути повну розмову Білолицього душогуба із своєю вірною підданою. І тоді, коли вона вже вийшла із кімнати, будучи без компанії свого повелителя, він показався із тіні, аби крикнути:

― Ти не будеш цього робити.

Анна на мить зупинилась, прислухаючись до голосу із темряви. В ту ж мить із затінку холодного коридору показався Адам. Зрівнявшись із ним очима, Уеллінг проговорила непохитним голосом:

― Чому не буду? Буду. І… взагалі, що ти тут робиш, Адаме? ― дівчина запитувала це, стараючись залишатись непохитною, проте нотка тривоги в її голосі таки промелькнула. Дівчина підійшла до нього ближче, аби прошепотіти: ― Якщо Білолиций побачить тебе…

Натомість Адам не збирався говорити пошепки:

― Отямся, Анно! ― прокричав він. На обличчі хлопця вперше за довгий час пробігли емоції… ― Не смій робити необдумані речі!

― Необдумані?! ― випалила Уеллінг. ― Я усе обдумала!

― Анно… ― шоковано проговорив Шамберлейн. ― Ти ж… ти ж не підкоряєшся йому по-справжньому?!

Уеллінг обвела Адама надто багатозначним поглядом, аби було можливим визначити, що вона справді відчувала у той момент. Проте очі… крізь них емоції таки починали просочуватися… і в ту ж мить дівчина голосно ковтнула слину, блокуючи їм вихід назовні, і відчеканила:

― Так, я підкоряюсь йому, Адаме. І ти мене не зупиниш.

Сказавши це, вона змахнула волоссям і, розвернувшись, зібралась іти геть. Шамберлейн закричав:

― Що ти витворяєш?! Зупинись! Зупинись негайно!

Він наздогнав її завдяки швидкості інфеністів, але Уеллінг миттю відштовхнула хлопця. Із її тіла на мить вилетіла сама тьма, розтікаючись темною хмарою по повітрю…

Якусь мить дівчина дивилась на хлопця поглядом, що виражав тотальний відчай, а тоді, взявши емоції під контроль, випалила:

― Хочеш зупинити мене?! Давай!

Адам ледве втримався на ногах від простого доторку цієї тьми. Певна річ, він не збирався вступати із нею у схватку. Випроставшись, він обвів дівчину поглядом, сповненим жалем і…

― Не стій у мене на шляху, Адаме, ― холодно відчеканила Анна і, змахнувши рукою, розчинилася у темряві.

З’явилась дівчина вже в тронному залі, миттю відволікши Джуліана і Лету від сльозливого возз’єднання. Впевненою ходою вона рушила вперед, до виходу із замку.

Джуліан миттю зупинив її:

― Іскорко, куди ми йдемо?

Анна зупинилась, аби відповісти йому:

― Джуліане, це моє особисте завдання.

Така уїдлива поведінка не могла не викликати у Хантера невдоволення. Відпустивши руку Лети, він поспішив наблизитися і випалити:

― В сенсі особисте?! Де ти взагалі щойно була?.. секу-ундочку, ― раптом насупився хлопець, ― ти що, розмовляла із ним наодинці?! ― перевівши погляд на секунду на порожній Зевсів трон, Джуліан повернувся до Анни із ошелешеним обличчям.

Анна ніяково підняла брову й зітхнула:

― Джуліане…