Філіп Рот - Американська пастораль

вулика: і коли він розмовляв по телефону з клієнтами чи підрядниками, водночас проглядаючи папери, навкруги безперервно гудів, дзижчав, торохтів і вищав його рій. Тільки в цеху, казав він, крізь багатоголосий шум можна почути стукіт несправного «Зінґера», і швачка ще не встигне навіть попередити свою майстриню про несправність, як він уже з викруткою біля машинки. Так казала в притаманній їй манері — із сумішшю захвату й іронії — Вікі, вже немолода чорношкіра начальниця цеху, на банкеті з нагоди його виходу на пенсію. Коли ж усе було як слід, Лу не міг усидіти на місці, бігав, метушився — словом, резюмувала Вікі, поводився як будь-який нестерпний бос. А коли до нього підходив закрійник і скаржився на майстра, а майстер приходив скаржитися на закрійника; коли доставка шкір затримувалася на місяць, сировина була неякісна або з дефектами; коли він виявляв, що переплачує постачальнику тканини на підкладку, а експедитор безсоромно бреше; коли він дізнавався, що оператор різальної машини, який носив сонцезахисні окуляри і їздив на червоному «корветі», ще нишком промишляв букмекерством серед працівників, приймаючи ставки на різні підпільні лотереї — тут він опинявся в рідній стихії та брався виправляти становище так, як умів тільки він.

— А коли все направиться, — підхоплював передостанній оратор, гордий своїм батьком син винуватця торжества у найдовшій за вечір жартівливій промові, переповненій хвалебними епітетами, — знову починав доводити до сказу всіх нас і себе. Він завжди був готовий до найгіршого, тож неприємності ніколи не барилися. Але ніколи вони не заскакували його зненацька. І все це загалом, як і сама «Ньюарк Мейд», свідчило про те, що вболівати за справу — штука правильна. Отже, пані та панове, за чоловіка, котрий усе життя був мені вчителем і вчив не тільки вболівати за справу; за чоловіка, який зробив моє життя безперервним процесом навчання, інколи важкого, але неодмінно плідного; за чоловіка, який відкрив мені секрет (ще тоді, коли я був п’ятирічним хлопчиськом), як робиться неперевершений продукт («Працюй над ним», — пояснив він мені); за чоловіка, пані та панове, який завжди сповідував цей принцип і йшов до висот, ще від того самого дня, коли в чотирнадцять років почав дубити шкіри; за рукавичника номер один, котрий знається в цій справі так, як не знається жоден із нас, за містера «Ньюарк Мейд» — за мого батька Лу Левова!

— Послухайте, — почав містер «Ньюарк Мейд», — нехай вас тут ніхто сьогодні не дурить. Я люблю працювати, я люблю рукавичну справу, я люблю труднощі, але мені не до вподоби сама ідея про відпочинок, позаяк я вважаю, що це перший крок до могили. Але все це абсолютно мене не хвилює з однієї вагомої причини: я — найщасливіша людина у світі. І щасливим робить мене одне слово. Найпрекрасніше слово на світі — «сім’я». Якби мене витісняв якийсь конкурент, я не стояв би усміхнений перед вами: ви мене знаєте — я би волав і кричав. Але мене витісняє не хтось там — мене витісняє мій улюблений рідний син. Бог дав мені найчудовішу сім’ю, про яку тільки може мріяти чоловік: чудову дружину, двох чудових синів, чудових онуків…»

Швед попросив Вікі принести в кабінет овечу шкуру і дав її помацати студентці з Вортону.

— Її протравили, але ще не дубили. Це ворсистий смух. Тут не вовна, як у домашніх овець, а ворс.

— А що роблять із ворсом? Його десь застосовують?

— Гарне запитання. Ворс використовують для виробництва килимів. В Амстердамі, Нью-Йорку. «Біґелоу». «Могаук». Але найбільшу цінність тут становить шкура. Ворс — побічний продукт, і відділення його від шкури та решти — це окрема історія. Поки не було синтетики, ворс ішов головно на дешеві килими. Компанія-посередник переправляла ворс із дубилень до килимових майстерень, але вам це ні до чого, — сказав він, зауваживши, що хоча вони тільки почали, вона вже списала цілу сторінку розлінованого блокнота. — Та якщо вам цікаво, — додав він, зворушений і приваблений її заповзяттям, — а я бачу, що це вас цікавить, я можу скерувати вас до цих людей. Гадаю, їхня сім’я досі живе десь тут поряд. Це така бізнесова ніша, про яку мало хто знає. Але цікава. Тут усе цікаво. Ви порушили цікаву тему, мила леді.

— Гадаю, що так, — відповіла вона, приємно усміхнувшись до Шведа.

— Так от, а цю шкуру, — він взяв у неї смух і погладив бічною стороною великого пальця, як ото бува гладять кота, щоб він замуркав, — ми називаємо кабрета. Мала вівця. Дрібна порода. Водиться не далі двадцятої-тридцятої паралелі на північ і на південь від екватора. Це напівдика порода: в поселеннях Африки кожна сім’я зазвичай має чотири-п’ять голів, їх збивають в отару і випасають у буші. Те, що ви тримаєте — це вже не зовсім сировина. Ми купуємо ці шкури на так званій стадії протравлення. Ворс із них уже видалений, а самі шкури оброблені консервантами для доставки сюди. Колись ми завозили їх сирими — у величезних, перев’язаних мотузкою тюках, сушеними тільки на повітрі. У мене десь тут є — можу знайти, якщо захочете поглянути, — суднова декларація 1790 року, де йдеться про вивантаження шкур у Бостоні, таких, які ми ввозили аж до минулого року. До речі, з тих самих африканських портів.

Так само міг би розмовляти з нею батько. Наскільки Швед пригадував, кожне слово з промовленого ним речення він чув з батьківських вуст, іще навчаючись у початковій школі, а потім знову чув їх сотні разів за той десяток літ, що вони спільно вели бізнес. У родинах рукавичників професійні екскурси були традицією, що нараховувала сотні літ, і в найкращих з них батько не просто втаємничував сина в секрети майстерності, а знайомив його з історією справи та численними професійними хитрощами. Те саме стосувалося дубилень, де процес обробки шкур ставився в один ряд із мистецтвом ресторатора і рецепти переходили від батьків до синів, а також рукавичних крамниць і закрійних цехів. Старі закрійники-італійці вчили тільки своїх синів, і син засвоював науку лиш від свого батька, як свого часу той — від свого. Відтоді, як він був п’ятирічним опецьком, і аж до змужніння батько залишався для нього непорушним авторитетом: коритися його авторитету було те саме, що вбирати в себе його професійну майстерність, завдяки якій «Ньюарк Мейд» стала найкращим у країні виробником жіночих рукавичок. Швед дуже скоро полюбив усе,