Філіп Рот - Американська пастораль

що любив його батько, і як батько, всім серцем, і навіть, будучи на фабриці, мислив, як його старий. Голос і той був схожий, особливо, коли йшлося про шкіру, Ньюарк чи рукавички.

Ніколи після зникнення Меррі він ще не був настільки говіркий, як зараз. До нинішнього ранку він хотів лише одного: плакати або кудись забитися; але потрібно було заспокоювати Дон і вести справи, заспокоювати батьків: усі були вражені, паралізовані дикістю того, що сталося, тож ні приглушувані сльози, ні бажання перебути десь не псували його захисного фасаду, який він вибудовував перед світом, щоб захистити сім’ю. Але зараз слова захопили його, надихнули, понесли — батькові слова, виплеснуті на поверхню виглядом цього мініатюрного дівчиська, що ретельно заносило їх у блокнотик. Ця дівчина, подумав Швед, заледве вища, ніж ті третьокласники з класу Меррі, коли якось наприкінці п’ятдесятих їх привезли на автобусі сюди за тридцять вісім миль від школи, щоб тато Меррі показав їм, як він робить рукавички, а головне — показав їм те місце, яке Меррі вважала чарівним, великий стіл, де відбувалася остання операція — надання рукавичкам остаточної форми. Кожну рукавичку робітники акуратно натягували на розігріті парою мідні хромовані кисті. Кисті були дуже гарячі й блискучі, вони стояли сторчма рядочком, випинаючись просто зі столу — тонкі, немов розкатані кухонною качалкою, а потім ампутовані; здавалося, що ці прекрасні, ампутовані від тіла руки висять у порожнечі, наче душі мерців. Коли Меррі була ще малою, вона, заворожена їхньою загадковістю, називала їх «ручки-млинці». «П’ять доларів за дюжину, — пояснювала вона однокласникам. Цю фразу рукавичників вона чула від самого народження: п’ять доларів за дюжину і ні цента менше просили за свою продукцію. — На відрядній оплаті робітники завжди махлюють. І татові довелося звільнити одного чоловіка. Він крав його час», — пошепки казала Меррі вчительці. А Швед їй казав: «Сонечко, можна, тато сам проведе цю екскурсію, гаразд?» Маленька Меррі була в захваті від самої химерної думки — красти час. Як горда власниця, вона літала з поверху на поверх, запанібрата теревенила з працівниками, пишалася, що все знає, і відати не відала (наразі), як грубо топче людську гідність безжальна експлуатація трударів жадібним до баришу хазяїном, котрий неправедно володіє засобами виробництва.

Не дивина, що він розмерзся: надто сильним було бажання виговоритися. Він миттю перенісся в ті часи, де ніщо не підірвано і ніщо не зруйновано. Їхня сім’я досі неслася по ніким не порушеній траєкторії іммігрантської долі, неначе пущена кимось ракета, все вгору та вгору, від прадіда, який гнув спину на чужого дядька, до діда, який став на ноги, потім до впевненого, самодостатнього, незалежного батька, і вже тоді — до літуна, який сягнув найвищих з-поміж них усіх висот, нащадка четвертого покоління, для якого Америка стала справжнісіньким раєм. Не дивно, що він не міг зупинитися. Зупинитися було неможливо. Швед не встояв перед простим людським прагненням знову прожити шматочок минулого часу, обдурити себе і перенестися на декілька блаженних митей до цільної у своїй діяльності минувшини, коли сім’я спиралася на істину, посталу не з ідеології деструкції, а з віри в те, що треба уникати тривкого руйнівного первня, запобігати його несподіваним проявам у створенні Утопії раціонального існування.

Він почув, як вона запитує:

— Скільки приходить в одній партії?

— Скільки шкур? Пака тисяч дюжин шкур.

— А пака — це скільки?

Йому подобалося, що вона вдається у такі подробиці. Отак, розмовляючи з цією допитливою студенткою з Вортону, він несподівано відчув симпатію бодай до чогось, тоді як упродовж цих чотирьох місяців усе було йому противним і відгонило мертвечиною. Та навіть це він ледве розумів. Шведу здавалося, що все, чого не торкнися, наближає його кінець.

— Одна пака — це сто двадцять шкур, — відповів він.

Вона розпитувала далі та робила позначки в нотатнику.

— Шкури йдуть одразу на ваш склад?

— Вони йдуть у дубильні. Дубильня — наш підрядник. Ми купуємо матеріал, відтак передаємо цей матеріал йому, плюс наша технологія, й підрядник перетворює сировину на промислову шкіру. Мій дід і батько працювали в дубильні тут, у Ньюарку. І я працював там півроку, коли входив у бізнес. Ви бували в дубильні?

— Ще ні.

— Ну що ж, якщо ви хочете писати про обробку шкір, вам необхідно побувати в дубильні. Якщо ви не проти, я все влаштую. Там немає нічого складного. Технічний прогрес, звісно, вплинув на справу, але те, що ви там побачите, не дуже відрізняється від того, що ви бачили б там сотні років тому. Важка робота. Подейкують, це найдавніше ремесло, чиї сліди вдалося виявити на землі. Найдавніші чинбарні — примітивний праобраз дубилень — мають шість тисяч років. Знайшли їх, здається, в Туреччині. За первісний одяг правили звичайні шкури, обкурені димом: так їх дубили. Я вже казав вам, що коли заглибитися в це питання, воно дуже цікаве. Мій батько — справжній експерт зі шкіряного виробництва. От вам би з ним поговорити, але зараз він замешкує у Флориді. Почніть із ним розмову про рукавички — і він проговорить не зупиняючись два дні. Ми всі такі. Між іншим, тут нема нічого дивного. Рукавичники люблять своє ремесло і все, що з ним пов’язане. Скажіть мені, міс Коен, ви коли-небудь бачили процес виробництва чого б то не було?

— Мушу зізнатися, що ні.

— Ніколи-ніколи?

— Ну, як була малою, бачила, як мама робить торт.

Швед засміявся. Причиною його сміху була ця дівчина. Завзята і наївна, жадібна до знань. Його дочка була на добрий фут вища за Риту Коен, білошкіра, білява, на відміну від темної Рити, але в усьому іншому Рита Коен, пересічний недомірок, чимось нагадала йому Меррі за тих часів, коли вона ще не набралася бунтарських настроїв і не ворогувала з ним. Доброзичливий розум, яким вона світилася, коли верталася зі школи, по вінця сповнена тих знань, які дістала на уроках. А яка в неї була пам’ять! Усе акуратно занотовувала в зошит і на ранок уже знала назубок.

— А знаєте, що ми зробимо? Я просто зараз проведу вас через увесь процес. Ходімо! Виготовимо для вас пару рукавиць, і ви побачите, як вони робляться — від початку й до кінця. Який розмір ви носите?

— Не знаю. Малий.

Він звівся з-за столу, обійшов його і взяв її за руку:

— Дуже малий. Гадаю, четвертий.

Він уже дістав із верхньої шухляди свого столу сантиметр з