Джеймс Мейс - Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

про «вечір» «Плугу» від одного з членів цієї організації показує, як вона працювала. Для початку хтось міг прочитати вірш або нарис, а від аудиторії чекали коментарів. Якщо ніхто не мав чого сказати, ведучий дискусії звертався до когось сам і, наприклад, запитував: «Ну, Божко, що ти думаєш?». Тоді й решта ділилися своїми думками, і ось так розпочиналася дискусія[467].

«Плуг» мав власну гучну «ідеологічну та мистецьку платформу», сповнену марксистськими тезами про класову диференціацію на селі та необхідність долучити трудове селянство до пролетарського табору[468]. Утім, його ідеологію набагато краще показав у зрозумілому для селянської аудиторії стилі гуморист Остап Вишня, чиє художнє бачення того, як заснували «Плуг», починається з вигаданої розмови між двома селянами:

— Що ж, хлопці, робитимемо?

А Панів:

— Хто й зна! Щось робитимемо!

— Мугу! Треба щось робити…

А Панів:

— Хто й зна! Треба щось робити…

— А що саме робитимемо?

— (Тоненько.) Писатимемо.

[…]

— От і добре! […] Розпорошились усі. Треба той порох зібрати. Може, що буде! А то, брат, міщансько-власницька напирає…

— (Тоненько.) Напирає.

— Пишіть… «„Плуг“ має на меті об’єднувати розпорошених досі селянських письменників, що, ґрунтуючись на ідеї…»

— А що таке «ідея»?

— Потім! На вечірках дізнаєтесь… Пишіть…

— Пишу…

— «…на ідеї союзу революційного селянства з пролетаріатом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціалістичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без різниці національностей…» Так?

— Хто й зна! Так!

— Треба ініціативної групи…

— Хто й зна…

— Хто ще є такий, що пише?!

— А це хто такий?! Здрастуйте! Хто ви такий?

— Я? Семен Любисток!

— Письменник?

— Ні!

— А може, письменник?! Пишете що-небудь?!

— Пишу. Листа ось батькові написав, щоб гроші на марки прислав.

— Ну от! А кажете, що не пишете…

— А ще хто-небудь є? Щоб із селян?

— Шевченко ще є… Пише.

— Давай сюди!

— Коляда є! Крашаниця є. Сенченко казав, що письменником хоче бути!

— Давай сюди! Підписуйте, ініціативна група. Ходять розпорошені! Збирайтесь, хлопці! Читай!

— Нема чого читати.

— Пиши й читай…

Народився «Плуг»[469].

Звичайно, то перебільшення — мовляв, нічого читати, але те, що було, не дуже відповідало потребі, принаймні про це часто свідчать редакційні статті «Вістей», із вимогами «дати українську книжку»[470]. Здавалося, «Плуг» був готовий забезпечити ці книжки силою самого ентузіазму. Натхнений письменник не повинен був турбуватися, чи опублікують його. Потреба в читанні українською мовою була така велика, що найбездарніших віршомазів публікували державним коштом, і навіть найнечитабельніші тексти-покручі розпродували, як потім закидав Хвильовий, завдяки «деяким благодійним установам», що потім тримали ці книжки в підвалах, де їх «гризуть і читають звичайнісінькі миші»[471].

Все-таки щось дивовижне проступає крізь, здавалося би, банальні речі. Можна прочитати, наприклад, що було проведено лекцію про теорію відносності Ейнштейна в Харківській публічній бібліотеці[472]. Що могло б бути менш вартим уваги? Потім читач згадує, що лекцію було виголошено мовою, яку лише півдесятиліття тому легковажно відкидали як сільську — і така, здавалося б, звичайна річ стає предметом подиву. Потрібно було створити цілком новий стиль, і саме цим займався Інститут української наукової мови[473]. Контрасти були грандіозними. У 1926 році радянська Україна могла забезпечити навчання в школі тільки для 60 % дітей, і багато з цих шкіл пропонували лише одно- або дворічну програму[474]. У якийсь момент уряд радянської України готовий був пропонувати робочі місця кожному безробітному інтелектуалу країни, якщо він міг навчати людей читати[475].

Лише рука карикатуриста Сашка, що згодом здобув міжнародну славу як режисер Олександр Довженко, могла зробити ці контрасти зрозумілішими, показуючи їх із гумором. Дві його карикатури, опубліковані з різницею в один тиждень у літературному додатку «Вістей», чудово схопили суть. Одна карикатура — «дружній шарж» на товариша Озерського, що проводив лекції на вечорах «Плугу» на тему кінематографічної техніки. Перед ним було море знуджених селян, де-не-де розбавлене шапками червоноармійців, і навіть його колеги на сцені заснули. У протилежному кінці аудиторії селяни фліртували, жували грудочки сиру й загалом дуркували, а тим часом один із їхньої когорти пробрався на сцену й почав танцювати гопака позаду бідолашного лектора[476].

Друга карикатура висвітлює внутрішній конфлікт між практичним батьком та його натхненним до мистецтва сином. Батько-робітник — із його кишень стирчать інструменти — зауважує, що він старіє, тож синові треба шукати роботу. Той, однак, сидить, не звертаючи уваги, із ручкою в руках та зі спрямованим у небо поглядом. Списані сторінки течуть нескінченним потоком із його стола, а метелики кружляють йому навколо голови. Фізична праця — не для нього. Він каже татові: «Не заважай творчости. Побачиш, як попишу років 10, ще одного «Кобзаря» світ побачить»[477]. Легко сміятися над синами неписьменних, що тільки навчилися основ, а вже вважають себе творцями епосів, здатних конкурувати з найкращими творами Шевченка. Проте хто відмовив би їм у можливості? Зрештою, Шевченко був селянином, тож хто міг знати напевно, чи інший потенційний геній не чекає свого шансу просто зараз?

Спалах літературної творчості, що позначив двадцяті як особливе десятиліття в хроніках української літератури, було породжено ще нестримнішим спалахом прагнення творити, прагненням, яке було немислиме за старого режиму. «Плуг» був готовий дати цьому прагненню ім’я та ідеологію. Пилипенко назвав його масовизмом і протиставляв «академізму» Хвильового. Масовизм, як його визначив Пилипенко, означав три речі. По-перше, мистецтво, переконував він, повинне бути спрямоване на маси й використовувати просту мову без приниження, вульгаризму та власне примітивізму. По-друге, «Плуг» мав бути масовою організацією, що підтримує тісні відносини зі своєю «літературною молоддю», організовуючи її та допомагаючи читачам ставати письменниками. І по-третє, «Плуг» повинен присвятити себе принципу масового впливу на масову публіку й бути чуйним до побажань мас[478]. Це була доктрина найвищого ідеалізму; вона вимагала, щоб масам дали мистецтво, яке вони назвали б своїм, бо самі б його й творили. Пилипенко цитував Леніна, захищаючи свої принципи:

Мистецтво належить народові. Воно має входити своїм найглибшим корінням у самісеньку гущу широких працюючих мас. Воно має бути зрозумілим цим масам і любимим ними. Воно повинно об’єднувати почуття, думку й волю цих мас, підносити їх. Воно повинно виявляти в масах митців та розвивати їх[479].

І Пилипенко зробив це.