КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

       - Смок.

       - Яка різниця, зараз! Чому Смок не витягнув нас звідси?

       - Мабуть, тому що ми ще не виконали свою місію, - відповів Алан. – Не переписали історію, - хихонув він, чи то серйозно, чи то жартома.

      Фрося знову спробувала сісти. Цього разу дуже обережно. В голові вже не так паморочилося. Хоча, ні. Все ще паморочиться. Вона поклала голову на перше, що попалося – на плече Алана. Юнак затріпотів. Дівчина припустила, що це все, через холод у приміщенні. На руках були важкі залізні кайдани. У супутника також. Весело! Цікаво, де це вони?

      - Де це ми?

      -  У чомусь, на кшталт в’язниці, - невесело відповів Алан. – Нас або стратять, або продадуть в рабство, мабуть. Взагалі-то, про ці часи мало достовірної інформації.

       - Стратять?! За що?!

       - За те, що билися з охоронцями. А ще, той безмозкий швед весь час скиглив, що його образили, і він розповість геть усім у Європі, що в Кафі викрадають людей. А для Кафи це було б не припустимо. Вони ж за рахунок міжнародної торгівлі живуть.

      Щоб підтвердити свою репутацію, у віконечко, яке було у єдиних вхідних дверях, просунулося обличчя Карла Густава. Хоча було доволі темно, було видно, що його очі палають гнівом, помстою та…садистським полум’ям.

       - Так. Це вони. Я прошу! Я наполягаю!!  Я вимагаю!!! Щоби їх стратили!!!! Я ж обрав собі рабиню. А вони, ці, - тут наші герої почули низку найвишуканіших ідіоматичних шведських виразів, - затримали мене. І, її - продали! Самому Ісялму Ґераю! А я тепер маю шукати іншу! А інші - не такі гарні!! А ще, через них я запізнився на свій корабель!!! І тепер ще цілий тиждень сидітиму тут у цьому вонючому… я хотів сказати квітучому місті.

      Хтось щось пробурмотів, тож Карл Густав зітхнув і пішов геть.

     - Ви чули? – У віконечко просунулася голова підозріло лютого чоловіка. – Ми не можемо відмовити такому поважному гостю. Тож, готуйте золото.

      - Золото? – Перепитала Фрося.

      - Так. Чи ти думаєш, я ховатиму тебе у землю за свій кошт?

      Почулися кроки, які віддалялися, брязнув засов, десь в кінці коридору, і все стихло.

     - А я думала, що казки у Карла Густава цікаві, - зітхнула дівчина.

     - А так часто буває. Твори цікаві, а письменник - одна з наймерзенніших осіб на Землі. Що робитимемо? Машину часу вони не забрали, але ж Смок і досі не відповідає. Може, виголосиш одне з тих своїх  передбачень майбутнього? Щось на кшталт:  “Завтра ми зранку відпливемо на кораблі до Стамбула, щоб відвідати давню Святу Софію”?

     Фрося аж спромоглася відірвати голову від плеча Алана, від подиву.

     - А звідки ти знаєш про мої передбачення?

     - А він такий, - почувся поруч писклявий голос. Підлога замерехтіла, і перед гостями з двадцять першого століття з’явився високий стрункий юнак, у одязі кольору блакитних небес.  – Тьху на того старого, із його дурними передбаченнями. То, що робитимемо?

      - Ви хто? – Це не було оригінальним запитанням, але це було єдиним, на що спромоглася Фрося у цю нервову мить.

      - Звичайно, що - Джин, - відповів власник небесно-блакитного костюма. – Отакої. Ви ж не місцеві. Поміч потрібна? Бачу, що потрібна. Зараз я вас звідси визволю. - Він замерехтів, залізні кайдани втекли від своїх жертв, а тоді… Джин, наче фіранку, відсунув у бік кам’яну стіну, у яку  було вбудоване крихітне віконечко. За стіною з’явилася вулиця. Випадковий перехожий заверещав, перелякано пробіг зо двадцять метрів, а тоді впав – наче вражений струмом.

      - А хіба Джини так можуть? – Запитала Фрося.

      - Звичайно, що можемо. А от у книжках збереглися дані, які вигадані людьми. А люди, розумієте, мають обмежену уяву. То що, ви вшиваєтеся звідси, чи ні?

      Фрося та Алан надали перевагу вчинку з вшивання. Вони стояли на кам’яній вулиці і думали: що робити далі.

      - Думайте скоріше,  - сказав Джин. – Я не можу відімкнути мозки охоронців назавжди.

      - Нам би дістатися наймагічнішого місця, - пробурмотів Алан.

      - Це я можу влаштувати, - сказав Джин і клацнув пальцями. Алан та Фрося опинилися на балконі Мінарету Мечеті Муфті-Джамі. – Вибачте за незручності. – Саме цієї миті Муедзін вийшов на балкон білокам’яного мінарету та з подивом та страхом помітив двох юнаків та когось, дуже схожого на Джина, на балконі. Муедзін голосно заверещав. Двері на балкон захлопнулися. – Не розрахував. Вибачайте.

      Джин присів на зовнішню стіну балкону.

     - Отже, віднести вас у наймагічніше місце, - сказав він. - Добре. Я знаю таке. Аю-Даг було б бездоганним магічним місцем. Але, я знаю краще.

       Він почав згинати за розгинати руки. Так, як роблять атлети, коли  намагаються накачати трицепс. Поступово, його руки, трохи вище ліктя, почати рости. Ще за мить, вони виявилися величезними. А ще за мить після цього, на його руках, - трохи вище ліктя, - виросли два м’які сидіння. Перед сидіннями опустилася блакитна лляна фіранка – наче для того щоб перешкоджати свіжому повітрю вдаряти по обличчю людини, яка знаходиться у цьому сидінню.