КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

     Невідомо чому, але побачивши перелякану фігурку Карла Густава, який верещав: “Допоможіть! Вбивають!”, охоронці міста стали на його бік. Власники шабель вирішили, що швед – жертва, а Фрося із Аланом – поганці. Хоча, ми із вами знаємо, що все було навпаки. Так?

     Перший охоронець штовхнув Карла Густава собі за спину та став перед кривдниками жертви. Фрося загальмувала, а Алан з розбігу налетів на першого охоронця. Власник меча чхнув та спробував завдати смертельного удару. Алан присів, потім підскочив та схопив голими долонями гостре лезо. Такого не бачила ані Фрося, ані охоронці, навіть Карл Густав такого не бачив. До цієї миті.

       Перший охоронець смикнув шаблю праворуч – Аланові долоні перемістилися туди ж. Охоронець смикнув ліворуч, значно різкіше. Знову: ані плям крові на шаблі, ні крику болі власника долонь. Знервований охоронець опустив, підняв, опустив, підняв шаблю. Жодних змін. Другий охоронець зблід і вкрився краплями поту.

     - Шайтан! – Закричав перший охоронець, кинув шаблю у долонях Алана та побіг геть. За ним рвонув і другий охоронець, який за рукав тягнув закеханого Карла Густава.

      - Отакої, - видихнула Фрося, - не знала що таке буває у справжньому житті.

      - Це мене один характерник навчив, - чи то похвалився, чи вибачився колишній вчитель. Він підкинув шаблю, упіймав на льоту та розрізав нею повітря. Почувся характерний хрипучий звук. – Час вшиватися звідси. Хоч ми порушника спокою не знайшли, але поки що не зробили й жодної шкоди для майбутнього. Тож…

      Вони поспіхом рушили до берега Чорного Моря. Але запізно. Позаду вже тупотіли міцні ноги, вдягнені у витривалі чоботи – це наближалися охоронці.

     Алан знервовано озирнувся та витяг з широкої кишені свою дивну пласку штукенцію. Тут зв’язку не було.

     - Може, - сказав він Фросі, протягуючи “машину часу”, - ти побіжиш до берега? Думаю, Смок тебе витягне… якось.

     - Ще чого, - відрізала дівчина.

       Юнак мляво кивнув – часу на суперечки не залишалося, - заховав свою дивну штукенцію, як подалі, та став у захисну позицію – якщо вже треба битися із охоронцями, то він битиметься.

      Дівчина приготувала свої кулаки до бою. Вона не була знавцем бійок, але ж не могла вона кинути Алана тут напризволяще.

      Охоронці наближалися. Попереду них (вірніше у першому ряду) йшов поважний чоловік у величезній…. чалмі. Принаймні, це було єдине слово, яким Фрося могла б описати цю прикрасу голови.

     - Ото він, вельмишановний Муфтію, - поштиво звернувся до чоловіка у чалмі один з охоронців. Муфтій зблід, став, але задній ряд охоронців підштовхнув його уперед. Чоловік зітхнув та змирився.

     - Закликаю тебе, о Шайтане, не гнівити….

     Слова Муфтія не цікавили Фросю. Дівчину більше лякали шаблі. Десять охоронців, десять гострих знарядь смерті.  Весела перспектива, нічого не скажеш!

    Один з охоронців оголив шаблю та кинувся на Алана. Юнак удар блокував, вивернув правицю та бічною площиною заліза вдарив охоронця… по попі. Це було геть не боляче, але дуже образливо. Охоронець вищирився, обнажив здорові білі зуби, та кинувся на колишнього вчителя історії.

      Підступний Алан зробив крок у бік, тож охоронець пролетів повз юнака та опинився на колінах, десь позаду. Фрося копнула небезпечного суб’єкта трохи вище ніг і розгублений охоронець впав на кам’янисту дорогу.

        Супутники охоронця побачили велику підступність, і всі разом накинулися на небезпечних зловмисників. Замерехтіли шаблі, затріпотіли тіла. Сонечко визирнуло з-за хмарок, осяяло два-три удари перехрещених шабель та заховалося знову.

      Муфтія осліпило спалахом від шабель. Тож, він переконався, що дійсно має справу із нелюдськими створіннями. Він став бурмотіти свої таємничі слова ще завзятіше, а бій став дедалі небезпечно-швидким. Блиск! Лязкіт! Хтось падає на коліна, хтось блокує удар. У когось порвалися шаровари, і він змушений нахилитися, щоб не демонструвати всьому світові свою спідню білизну.

       Фрося намагалася бити ногою туди, де найболючіше. Де там! Підступний охоронець викрив її, та схопив за праву ногу. Дівчина не розгубилася і пройшлася лівою ногою по жупану охоронця. На натуральній  матерії залишилися брудні сліди, а нещасний страж порядку впустив свою здобич.

       Знову почулися звуки сталі, що зустрілася із сталлю. Ніг, що спіткнулися о ноги. Спів Муфтія. І останнім звуком, який почула Фрося, були слова шведського казкаря:

     - Так їх!

      Потім, дуже сильно боліла голова та крутило усе тіло, особливо руки. Дівчина розплющила очі та із подивом виявила, що лежить на кам’яній підлозі. Ну не зовсім. Ноги та тулуб справді лежали на твердій підлозі, а от голова спокійненько примостилася на чомусь твердо-м’якому. Це все було видно у світлі надзвичайно крихітного віконечка, у міцній кам’яній стіні.

       - Ти як? – Стривожено запитав Алан. Фрося виявила, що її голова лежить на його ногах, трохи вище колін. Дівчина різко підняла голову та знову опустила – у голові паморочилося. – Добре вони тебе вдарили. Ех. Якби ж то, їх на одну людину було менше, - зітхнув юнак.

       - Здається, у нас і так не було шансів. Але чому твій друг Смик…