Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

Здавалося, нібито чоловіки тії розглядали Амброуза з глибоким і майже побожним зачудуванням. Були вони бородаті й дикі з вигляду та вбрані у білі мантії такого крою, якого молодому ченцеві дотепер бачити не випадало. Волосся їхнє було довге та сплутане, неначе клубки чорних змій, а очі палали шаленим вогнем. У правиці кожен із них тримав грубо витесаного з каменю гострого ножа. 

Амброуз запитував себе, чи не помер він зрештою, чи не були сії істоти чужинськими дияволами якогось незнаного пекла, що не згадано у жодному переписі. Перед лицем усього того, що сталося допіру, та у світлі його власних вірувань се припущення здалося Амброузові не таким уже й безпідставним. Із пострахом і тремом придививсь юнак до тих здогадних демонів та почав бурмотіти молитву, звертаючись у ній до Бога, який таким незбагненним чином покинув його, віддавши на поталу духовним ворогам. А тоді згадав Амброуз усю чаклунську могуть Азедарака, й зародивсь у нього інший здогад — що його у плоті викрадено з таверни «Бон Жуісанс» і допроваджено просто в руки тих досатанинських істот, які служили єпископові-химороднику. Переконавшись у своїй тілесній цілісності та неушкодженості й дійшовши висновку, що такий стан навряд чи властивий безплотній душі, а також що лісовий краєвид навколо нього заледве чи характерний для пекельних сфер, визнав юнак дію чаклунських сил за найправдоподібніше пояснення. Отже, він і досі був живий, і досі перебував на землі, хоча обставини та місце, в якому він опинився, були більш ніж загадкові та сповнені зловісної, незбагненної небезпеки. 

Дивні істоти зберігали цілковите мовчання, неначе були надто приголомшені, аби заговорити. А втім, зачувши Амброузове молитовне мимрення, вони, здавалось, оговталися від несподіванки та не лише здобулися на голос, але й загаласували. Амброуз не міг розібрати ані слова з їхніх різких вокабул159, у яких сибілянти160, придихо́ві та гортанні звуки часто поєднувалися у спосіб, який вкрай важко відтворити язикові звичайної людини. У всякому разі, юнак уловив повторене кілька разів слово «Тараніт» і запитав себе, чи не було те слово йменням якогось особливо зловорожого демона. 

Звучання мови тих химерних істот почало набирати подоби грубого ритму, нагадуючи інтонації якогось первісного піснеспіву. Двоє з них виступили наперед і схопили Амброуза, а тим часом їхні супутники піднесли свої голоси у пронизливій, переможній літанії. 

Амброуза, який заледве чи розумів, що́ сталося, і ще менше тямив, що́ з ним має статися далі, кинули навзнак на гранітну брилу. Один із поневолювачів тримав його, а другий тим часом високо здійняв над юним ченцем гостро заточений кремінний клинок. Вістря погойдувалося у повітрі над Амброузом, і чернець, охоплений раптовим жахом, усвідомив, що не мине й миті, як воно зі страшною швидкістю впаде та прохромить його серце. 

А тоді за демонічним піснеспівом, який здійнявся у божевільному, злостивому шаленстві, ченцеві вчувся солодкозвучний та владний жіночий голос. У нестямному сум’ятті нажаханому Амброузові слова ті видалися чужинськими та безглуздими, однак його полонителі їх вочевидь зрозуміли та сприйняли за незаперечний наказ. Рука з кам’яним ножем неохоче опустилася, і Амброузові було дозволено знову сісти на пласкій брилі. 

Його рятівниця стояла на краю відкритої галявини у розложистій тіні прадавньої сосни. Тієї миті вона вийшла вперед, і вбрані у білі одіяння чоловіки з видимою пошаною відступили перед нею. Була вона дуже висока, поводилася безстрашно й величаво, і одягнена у шати темно-блакитної барви, які мерехтіли, немовби всіяне зорями небо літньої ночі. Волосся її було заплетене у довгу золотаво-рудувату косу, важку, неначе лискучі кільця якоїсь східної змії. Очі були дивовижного бурштинового кольору, вуста — ніби цинобра, до якої домішувалася прохолода лісового затінку, а бездоганна шкіра — біла, немов алебастр. Амброуз бачив, що жінка ся надзвичайно вродлива, одначе вона викликала у нього такий святобливий трепет, який він відчував би хіба перед самою королевою, проте до відчуття сього домішувалася й дещиця того остраху, що пройняв би усякого чеснотливого молодого ченця у небезпечній присутності спокусливої сукуби. 

— Ідіть за мною, — звернулася вона до Амброуза мовою, яку юнак завдяки своїм студіям зміг упізнати як застарілий варіант французької, що нею колись послуговувалися в Аверойні — мови, якою здогадно вже ніхто не говорив багато сотень років. У великому зачудуванні юнак слухняно підвівся й подався за нею слідом, і нападники, хай і неохоче, дозволили ченцеві піти, не чинячи перешкод, лише провели його уважними похмурими поглядами. 

Жінка повела його вузькою стежиною, що в’юнилася поміж деревами, зникаючи в густому лісі. За кілька митей галявина, гранітна брила та гурт чоловіків у білих мантіях зникли з очей, заслонені запоною густого листя. 

— Хто ви? — запитала пані, обертаючись до Амброуза. — На позір ви — достоту як один із навіжених місіонерів, котрі останнім часом почали прибиватися до Аверойну. Здається, люди звуть їх християнами. Друїди вже стількох із них принесли в жертву Таранітові, що я дивом дивуюся, як вам стачило нерозсудливості прийти сюди. 

Амброузові було непросто розібрати її архаїчну манеру висловлюватися; значення сказаних жінкою слів здалося йому таким дивним і незбагненним, аж юнак відчув певність у тому, що просто хибно її зрозумів. 

— Я — брат Амброуз, — відповів він, повільно й недоладно висловлюючи думку за допомогою діалекту, що давно вже вийшов з ужитку. — Звісно ж, я — християнин, одначе, зізна́юсь, я вас не зрозумів. Я чув про поганських друїдів, але ж, певна річ, їх усіх вигнали з Аверойну багато сторіч тому. 

Жінка поглянула на Амброуза з явним подивом і жалем. Її брунасто-жовті очі були сяйливі та чисті, неначе витримане вино. 

— Бідолашний, — мовила вона. — Боюся, та жахлива пригода вас спантеличила. Маєте щастя, що саме тої миті нагодилася я й вирішила втрутитися. Нечасто я стаю межи друїдами та їхніми жертвами, але, побачивши допіру, як сидите ви на їхнім вівтарі, я була неабияк вражена вашою юністю та гожістю. 

Дедалі сильніш охоплювало Амброуза відчуття, що він став жертвою якогось небувалого чаклунства, проте навіть тоді у підозрах своїх юнак анітрохи не наблизився до розуміння справжньої величі того чару. Та хай який він був здивований і збентежений, а таки усвідомив, що завдячує життям тій незрівнянній вродливиці, яка стояла коло нього, тож заходився, затинаючись, висловлювати свою вдячність. 

— Не варто дякувати, — мовила пані, солодко всміхнувшись. — Я — Моріаміс, чаклунка, і друїди бояться моєї нездоланної магії, бо чари мої дужчі за всі їхні, хоч уживаю їх лише на благо людям, а не на зло та згубу. 

Вжахнувся чернець, довідавшись, що його чарівна рятівниця була чаклункою, хай навіть сили свої скеровувала нібито на добродійництво. Се нове знаття лише посилило його тривогу, та вирішив юнак, що розважливіше буде приховати свої почуття щодо сього. 

— Воістину, я вдячний вам, — запевнив юнак. — А зараз, якщо ви учините таку ласку і вкажете мені шлях до таверни «Бон Жуісанс», яку я нещодавно полишив, то завдячуватиму вам іще більше. 

Моріаміс насупила світлі брови. 

— Ніколи не чула я про «Бон Жуісанс». Нема такого місця в сьому краї. 

— Але ж се — Аверойнський ліс, хіба ні? — спитав спантеличений Амброуз. — І вже запевне ми недалеко від того шляху, що лежить між містечком Зім і містом Війон, чи не так? 

— Ніколи не чула я ані про Зім, ані про Війон, — відказала Моріаміс. — Край сей