Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

чоловік осатанів. Не через побиті ворота, а через те, що вона заговорила про його покійну дружину.

Додому їхати не хотілося. Вероніка відчувала гостру необхідність упорядкувати думки.

Вона зупинила автомобіль, лише коли виїхала за селище, до русла невеликої річки, що обплутувала своїм прядивом кожне селище — від маленького до великого — у їхньому районі. Тут, у гаю біля плавнів, колись було «таємне» місце Тані та Вероніки. У дитинстві вони будували халабуди серед дерев, а в підлітковому віці збиралися біля річки, аби вилити одна одній душу.

Вероніка вийшла з авто й мовчки спостерігала, як вітер колише примерзлий очерет. Жінка намагалася не заважати думкам добігти фінішу.

Розділ 28

 

У той час коли Вероніка скуплялася, Олеся теж здійснювала марш-кидок місцевими магазинами. Дівчина дуже любила шопінг, хоч і справедливо вважала, що в смт Богданівка мало пристойних крамниць. Але цього разу вже не вертіла носом, оскільки Соня попросила повести її по магазинах. Це було навдивовижу Олесі. Вона тисячу разів намагалася витягти сусідку кудись, а тепер Софія сама про це попрохала. Тож, довго не роздумуючи, Олеся погодилася, хоч зараз уже й шкодувала про це.

Відвідавши купу магазинів, вони вибрали для Софії одну-єдину кофтину й тоненький шарф. На решту Соня відповідала, що воно або непристойне, або дороге, або непристойно дороге.

Олеся ніколи не думала, що може втомитися від шопінгу, але сьогодні вона раділа перепочинку в місцевій піцерії.

— Не можу повірити, що ти відмовилася від тієї класної червоної спідниці, — промовила Олеся.

— Так радій, ти ж її купила, — відпила апельсинового соку Софія.

— Так, хіба можна було її там залишати? — ніжно погладила пакети з покупками Олеся.

— Ти смішна.

— Це я смішна? Ти відмовилася від речі, яка тобі пасувала, бо вона червоного кольору.

— Не тому, що вона червоного кольору, а тому, що вона занадто яскрава, — відповіла Софія. Вона вдячно й трохи винувато кивнула офіціантові, що приніс їм піцу, і заходилася відлущувати собі шматочок. Розжувавши піцу, дівчина прицмокнула й потяглася по ще один шматочок.

Олеся здивовано спостерігала, як Софія поглинає їжу.

— Що? — знітилася Соня. — Я замастилася?

— Та ні, — усміхнулась у відповідь Олеся, — просто бачу, що ти нагуляла реальний апетит.

— А, це? Просто ніколи не куштувала піци отак, у піцерії. Удома, звісно, готувала, але то виходило щось не те, а тут… м-м-м… смакота.

— Та камон! — Олеся знову усміхнулася, але думками була далеко.

Вона згадала, як заскочила у примірочну, принісши Софії чергову кофтинку. Її сусідка ще не встигла вдягнутись і неймовірно перелякалася появі в кабінці сторонньої людини. Перше, що вона зробила, — це схрестила руки на грудях. Олеся вирішила, що Соня ховає свій неоковирний бюстгальтер (бо якого біса нормальній людині так жахатися, коли подруга заходить у примірочну!), але потім до неї дійшло, що Софія хотіла прикрити плечі.

Спершу Олесі було байдуже, але цікавість таки взяла гору. Наступного разу дівчина заскочила до примірочної з конкретним наміром і помітила на плечах приятельки численні шрами й порізи. Деякі вже загоїлися, інші були зовсім свіжі. Дівчина переконувала себе, що то їй здалося, але марно. Від згадки про Сонині плечі досі було холодно на душі.

— Послухай, — наважилася запитати вона, — це не моя справа, але я таки запитаю.

— Гм… — кивнула Соня, пережовуючи піцу.

— Антон… він тебе ображає?

— Тобто? — Соня проковтнула піцу, насторожилася, в очах майнув страх.

— Я просто бачила порізи…

— А, це? — Софія механічно потягнулася рукою до плеча. — Це я сама… впала нещодавно й порізалася.

— Реально? Гм… Я, звісно, не лікар, але не схоже, що то ти випадково порізалася…

— Я не хочу про це говорити, — Софія опустила голову так низько, наче хотіла торкнутися носом грудей.

— Ну окей, не хочеш зі мною поговорити, поговори з батьками, якимись родичами чи до психолога сходи, врешті-решт…

— Мені не потрібен ніякий психолог, — стрепенулася Соня.

Олеся насторожилася від різкого тону подруги, але за мить на Софіїному обличчі знову з’явилася м’яка усмішка.

— Ти не будеш? — кивнула вона на останній шматочок піци, наче нічого не сталося.

— Ні.

— Добре, тоді я з’їм.

Олеся дивилася на подругу й сердилася через своє безсилля. Вона раптом зрозуміла, що її бажання допомогти Софії геть зникло, бо приятелька абсолютно не вважала, що з її життям щось не так.