Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

через прилавок, аби покласти продукти у Веронічин пакет, але не розрахувала відстані й зачепила грудьми напівпрозорий бокс із різноманітними дрібними товарами. Жуйки та батончики посипалися на брудну підлогу, змушуючи покупців на мить замовкнути.

— Та щоб тобі! — вилаялася Надія.

— Нічого страшного, буває, — Вероніка заходилася жменями подавати продавчині «Orbit», «Bubble Goom» і шоколадні батончики «Джек».

— Та сьодні шось я така солоха…

Вероніка ввічливо всміхнулася Надії, намагаючись не звертати уваги на дідка, який укотре наступив їй ззаду на ногу.

— А чому?

— Роботи багато на свята, як бач. Гаряча пора. Та й вобше, сплю погано.

— Зрозуміло, — Вероніка віддала Наді решту батончиків і попрямувала до виходу.

Опинившись на заледенілому порозі, Вероніка на повні груди вдихнула свіжого повітря, як потопельник, якого щойно витягли з води. Дорогою до автомобіля жінка спинилася. У вікні дверцят «таврії» побачила відображення Тараса. Чоловік швидко та цілеспрямовано наближався до неї.

Удаючи, що не помітила сусіда, жінка закинула пакет із продуктами на заднє сидіння і вмостилася за кермо автівки.

«Швидше заводься», — обурювалася Вероніка, але автомобіль апелював їй голосним деренчанням.

— От залізяка чортова! — пробурчала вона до «таврії».

— Привіт, Вероніко! — Тарас постукав у бокове скло.

— Вибач, Тарасе, — жінка опустила вікно лише на маленьку цівочку, — я дуже поспішаю.

— Ну, якщо так, то, може, на справному авто тобі швидше буде, — продемонстрував білозубу усмішку чоловік. — Зараз подивлюся, що не так, — чоловік зняв рукавиці й відкрив капот автівки.

— Тарасе, — Вероніка вийшла назовні, — я думала, що останнього разу я тобі пояснила…

— І я все зрозумів, — чоловік підняв руки, ніби хотів відштовхнути невидиму стіну, — я вже поставив ситуацію на паузу. Більше ніяких поцілунків і зізнань у коханні… Принаймні доки ти сама не попросиш.

Вероніка роздратовано видихнула.

— Та в тебе тут на акумуляторі клема злетіла, — промовив Тарас, розглядаючи нутрощі «таврії», — зараз я швиденько все виправлю. — Він знову зник під капотом.

Вероніка потерла скроні, її автомобіль укотре показував «фе» місцевій СТО.

— То як у тебе справи? — запитав Тарас.

— За два дні нічого не змінилося, — саркастично мовила жінка.

— Справді?

Вероніка здивовано розвела руками: мовляв, що він має на увазі? Але чоловік був весь заклопотаний двигуном «таврії», тому не помітив її жесту.

— Бачив, коло тебе той чувак крутиться, Андрій.

— Ніхто біля мене не крутиться, — скривилася жінка. «А це зараз до чого було?!»

— Хіба не дивно, що, окрім тебе, ніхто з ним не спілкується до пуття? — не вгавав Тарас.

— Я не звертала на це уваги.

— То зверни, — чоловік випростався, витер руки ганчіркою і закрив капот. — Тобі не здалося, що твій новий знайомий — підозрілий тип?

«Була така думка», — промайнуло в голові, але Вероніка промовчала.

— А знаєш, чому з ним ніхто не спілкується? — продовжив Тарас. — Бо він — убивця.

Вероніка промовчала, хоч відчула, що серце чомусь забилося частіше.

— Андрій убив свою дружину, — Тарас сприйняв її мовчанку як зацікавленість, — і мало хто на вулиці сумнівається, що й до смерті баби Тоньки він рученята доклав.

— Не верзи дурниць, — урешті вичавила із себе жінка й потяглася до дверцят автомобіля.

— Можеш мені не вірити, — чоловік обперся рукою об двері, перешкоджаючи Вероніці, — років із п’ять тому Андрій одружився. Трохи вони пожили разом, а тоді цей чувак захотів розлучення, а його дружина була проти. І раптом дивним чином вона загинула в автокатастрофі.

Вероніка знову спробувала відчинити двері автомобіля, але Тарас укотре штовхнув їх назад.

— Ти запитаєш, до чого тут Андрій? — продовжив монолог чоловік. — Усе дуже просто. Поліція виявила, що на авто його покійної дружини були перебиті гальма. Ось чому вона не впоралася з керуванням і врізалась у стовп. Плюс кілька сусідів бачило, як Андрій копирсався в її автівці вранці того самого дня, коли сталася аварія. Він страшний тип, Вероніко…

— Досить! — Жінка прибрала Тарасову руку й нарешті відчинила дверцята автомобіля. — Єдиний, хто мене зараз лякає, — це ти!

— Я просто хвилююся, — голос чоловіка став хриплим.

Вероніка сіла за кермо. Почувалася так, наче щойно стрибнула з десятого поверху й зараз лежить на асфальті із зім’ятими нутрощами й мозком, що витікає з голови.

Жінка увімкнула першу передачу й натиснула на педаль газу. Цього разу автомобіль не підвів і відразу помчав сирою вулицею. Вероніка згадала першу зустріч з Андрієм і зрозуміла, чому