Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Любовні романи » Що знає вітер, Емі Хармон 📚 - Українською

Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Що знає вітер" автора Емі Хармон. Жанр книги: Любовні романи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 109
Перейти на сторінку:
без запрошення погостювати під його дахом.

На мені були светр і штани, у які я була вдягнена того дня, коли Томас витягнув мене з озера. Я не очікувала, що хтось прийде, і не мала одягу для сну, крім пишних сорочок, які вночі обкручувалися довкола мого тіла й душили мене. Я досі ще думала про майбутнє, про повернення додому. До того ж у цьому одязі я більше почувалася собою, а щоб створити особливу історію для бездоганного маленького хлопчика, я мусила бути Енн Ґаллагер, письменницею.

Томас знову постукав й обережно повернув дверну ручку.

— Можна? — спитав він. В одній руці Томас як справжній сумлінний лікар тримав сумку з медичним начинням.

Я кивнула, не відриваючи погляду від стосика паперу, що на ньому черкала свої ідеї, перш ніж перенести їх на сторінки, які чекали на мене.

Він підійшов ззаду, я відчула його тепло спиною.

— Що це?

— Я роблю Оїнові на день народження книжку. Пишу для нього історію, яку ще ніхто ніколи не розповідав. Дещо призначене тільки для нього.

— Ти її пишеш? — У його голосі було щось таке, від чого моє серце прискорилося.

— Так.

— Ти завжди просила Деклана, щоб він тобі читав. Казала, що літери рухаються, коли ти намагаєшся їх прочитати. Я гадав, що писати тобі також важко, — поволі проказав він.

— Ні. Мені не важко ні читати, ні писати, — прошепотіла я й відклала олівець.

— А ще ти — шульга, — здивовано зауважив Томас.

Я невпевнено кивнула.

— Я, мабуть, ніколи цього не знав. Деклан був шульгою. Оїн теж шульга.

Томас замислено замовкнув на кілька секунд. Я зачекала, боячись братися за писання знову, щоб він не помітив дечого іншого.

— Енн, я повинен оглянути твою рану. Вона, певно, достатньо загоїлася, щоб можна було зняти шов.

Я слухняно підвелася.

Оглянувши мій одяг і знову позирнувши на моє незібране волосся, він наморщив чоло.

— Графиня Маркевич носить штани, — бовкнула я в намаганні захиститися. Графиня Маркевич була однією з чільних постатей в ірландській політиці, жінкою, що народилася в багатстві, та більше цікавилася революцією. Після Повстання її ув’язнили, і вона зажила певної скандальної слави й поваги в народі, особливо серед тих, хто співчував боротьбі за незалежність Ірландії. Те, що вона вийшла заміж за польського графа, робило її ще цікавішою.

— Так. Я про це чув. Це вона їх тобі дала? — відказав Томас, саркастично скрививши губи.

Зігнорувавши його, я підійшла до ліжка й обережно витягнулася на свіжому простирадлі. Я ненароком побачила, як Мейв його прасувала. Тоді вона швидко навчила мене користуватися праскою, хоч і наполягла на тому, що мені не треба буде самій прасувати собі одяг. Його вже було випрасовано й розвішано у величезній дерев’яній шафі в кутку.

Я задерла поділ светра, відкриваючи бинти, і склала його нижню частину в себе на грудях, але край пов’язки все одно затуляв пояс штанів. Я розстебнула їх і спустила на дюйм, невідривно вдивляючись у стелю. Томас бачив на мені й менше одягу. Набагато менше. Але таке оголення — то було щось інше: я неначе займалася стриптизом; і коли Томас ніяково прокашлявся, я зніяковіла ще дужче. Він підтягнув стілець, що стояв біля столу, до мого ліжка й сів, а тоді вийняв зі своєї сумки маленькі ножиці, щипчики та пляшечку йоду. Зняв пов’язку, якою я скористалася напередодні, протер відкрите місце і твердою рукою заходився висмикувати нитку з мого боку.

— Коли ми були в універмазі, Беатріс Барнс повідомила мені, що тобі ще потрібно кілька речей. Позаяк тобі довелося вдягнути штани графині Маркевич, я схильний їй вірити.

— Я не хотіла, щоб ти платив за мій одяг, — промовила я.

— А я не хотів, щоб ти думала, ніби я хочу, щоб ти пішла, — відказав він — тихо, неквапливо, стараючись, щоб я його зрозуміла.

Я ковтнула, рішучо налаштована не заплакати, та відчула, як по обличчю стекла зрадницька сльоза і щезла в моєму вусі. До смерті Оїна я мало плакала. А тепер постійно робила це.

— У моїй автівці повно пакунків. Я занесу їх, коли закінчу тут. Беатріс запевнила мене, що тепер ти маєш усе, що тобі потрібно.

— Томасе…

— Енн, — відповів він таким самим тоном і ненадовго зазирнув своїми блакитними очима мені в очі, а тоді продовжив обережно чикати ножицями. Я відчувала його м’яке дихання на шкірі й заплющила очі, бо в животі затріпотіли метелики, а голі пальці в мене на ногах зігнулися. Мені подобалося, коли він мене торкався. Подобалося, коли його голова схилялася над моїм тілом. Подобався він.

Томас Сміт належав до тих людей, які можуть тихо прослизнути до кімнати й вислизнути з неї, не привертаючи до себе багато уваги.

Він був гарний — досить було лише придивитися по черзі до кожної риси його обличчя. Глибоко посаджені блакитні очі, радше сумні, ніж сяйливі. Видовжені ямки на щоках, коли він ненадовго зблискував усмішкою. Прямі білі зуби за красивими губами над підборіддям із ямочкою, що увінчувало різко окреслену щелепу. Однак він злегка сутулив плечі і йому була властива меланхолійність, яка змушувала інших зважати на його особистий простір і потребу в самотності, навіть коли їм треба було звернутися до нього. Волосся Томаса було темне, радше чорне, ніж каштанове, хоча щетина, яку він щоранку прибирав зі щік, мала добре помітний рудуватий відтінок. Чоловік був підтягнутий, а жилаві м’язи надавали його худорлявій фігурі масивності. Невисокий. І не низенький. Не великий. І не малий. Не галасливий і не настирливий, хоча рухався й діяв із вродженою впевненістю. Він був просто Томасом Смітом, звичайним, як його ім’я, і водночас… геть не звичайним.

Я могла б написати історії про нього.

Він буде таким персонажем, якого читач уподобає не відразу, у якого читач закохуватиметься лише тому, що він хороший. Порядний. Надійний. Може, я справді писатиму про нього історії. Може… колись.

Він подобається мені. І полюбити його буде легко.

Це усвідомлення прийшло раптово, думкою, що з’явилася мимохіть, прилинула до мене на крильцях метелика. Я ще ніколи не зустрічала такої людини, як Томас. Мене жодного разу не інтригував якийсь чоловік, навіть із тих, яких я тимчасово впускала у своє життя. Я ніколи не відчувала цього прагнення, цієї необхідності, цього бажання відкривати й бути відкритою. Не відчувала донині, до Томаса. Тепер же я відчувала все це.

— Розкажи мені історію, — стиха мовив Томас.

— Гм-м?

— Історію, яку ти задумала для Оїнової книжки. Я хотів би її почути.

— А… — Я замислилася на мить, збираючи

1 ... 39 40 41 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що знає вітер, Емі Хармон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Що знає вітер, Емі Хармон"