Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

насунули на правий бік сильніше, ніж на лівий, що привертало увагу, тимчасом як їхні очі застерігали: від них варто швидко відвести погляд. Я не знав, чи це кокні, та вони були британцями. Їх було п’ятеро за одним столиком і ще кілька за сусіднім. Може, річ була в тому, як вони оглядали кімнату чи розмовляли, не витягаючи з ротів цигарок, але вони трималися купи й віщували неприємності.

«Це не всі. Та завтра їх уже не буде», — сказав Мік.

Я не став питати, що він має на увазі. Його погляд збайдужів, а кутики рота опустилися.

«Хто вони?» — спитав я.

«Їх називають Каїрською бандою, бо вони завжди збираються тут. Ллойд Джордж послав їх до Дубліна прибрати мене».

«Якщо ти знаєш, хто вони, хіба не можливо, що вони знають, хто ти такий, і що нас із тобою ось-ось нашпигують свинцем?» — пробурмотів я, не відриваючи губ від вінця чашки. Довелося знову поставити її на стіл. У мене затрусилися руки. Не від страху. Принаймні не від страху за себе. За нього. А ще мене злило те, на який ризик він пішов.

«Я мусив їх побачити», — м’яко відказав Мік і знизав плечима. Нервове збудження в нього вже минуло й перейшло на мене. Він надягнув капелюха, підвівся й відрахував кілька монет за наш сніданок. Ми не озираючись вийшли з кафе.

Наступного ранку, вдосвіта, по всьому Дубліну застрелили чотирнадцятьох чоловіків, серед яких було чимало членів особливого підрозділу, посланого розібратися з Майклом Коллінзом і його загоном.

Сили корони ще до опівдня стали на вуха. Не встигнувши оговтатися від удару, завданого їхнім офіцерам, вони відправили броньовані машини й військові вантажівки до Кроук-парку, де мав відбутися футбольний матч «Дублін — Тіпперері». Продавці квитків, зобачивши броньовані машини й напхом напхані вантажівки, побігли до парку. «Брунатні» погналися за ними, заявивши, що прийняли продавців квитків за бійців ІРА. Опинившись у парку, «чорно-брунатні» відкрили вогонь по юрбі глядачів.

Одних людей затоптали. Інших застрелили. Шістдесят постраждалих. Тринадцятеро загиблих. Я весь вечір надавав допомогу пораненим, обтяжений почуттям провини через причетність до цього рейваху, кипів від гніву через те, що до такого дійшло, і жадав, щоб усе це скінчилося.

Т. С.

Розділ 11

З предвічного прадавна

Якщо я вії відтіню

Й зроблю яскраві очі,

І губи ще начервоню

Та й попитать захочу,

Чи гарна я, в люстерок всіх, —

Це ж я не марнославна:

Шукаю личко я, що мала

З предвічного прадавна[30].

В. Б. Єйтс

Томас постукав до мене у двері після того, як О’Тули пішли, очевидно, впевнившись, що все гаразд. Я провела пару поглядом, коли та пройшла повз моє вікно, несучи в оберемках хліб, баранину, картоплю та підливу до них, що їх приготувала на вечерю Елеанор.

Я закуталась у ковдру, сховавши лице й загасивши світло. Двері не були замкнені, і за мить Томас обережно їх відчинив.

— Енн, я хочу оглянути твою рану, — сказав він, але далі порога не пішов.

Я вдала, що сплю, не розплющуючи опухлих очей і не відкриваючи обличчя, а за мить Томас пішов, тихо зачинивши за собою двері. Він сказав, що я повинна піти від них. Я подумала, чи не взяти одяг, що лежав на верхній полиці, і вбратися для життя, що його я втратила, і не пробратися навшпиньках до озера. Украду човен і попливу додому.

Я уявила, як сиджу в краденому човні на озері, чекаючи на повернення до 2001 року і спостерігаючи, як довкола прокидається ранок. А що, як нічого не станеться? Що, як Томасові доведеться знову рятувати мене — жінку в дивному вбранні, якій нема куди йти? Він подумає, що я справді з’їхала з глузду. Він захоче, щоб я не наближалася до Оїна. Я застогнала: від цієї думки в мене заболіла душа і прискорилося серцебиття. А раптом це спрацює? Що, як я зможу повернутися додому?

Чи справді я цього хочу?

На цій думці я різко загальмувала. У мене чудова квартира на Мангеттені. У мене вдосталь грошей, щоб безбідно прожити все своє життя. Я здобула шану. Визнання. Моя піарниця хвилюватиметься. Редакторка нервуватиме. Агентка, можливо, взагалі горюватиме. А хто ще?

Я мала тисячі відданих читачів і жодного близького друга. Мала сотні знайомих у десятках міст. Кілька разів зустрічалася з кількома чоловіками. Із двома з них навіть спала. Двоє коханців за тридцять років життя. Від слова «коханці» мене пересмикнуло. Яке там кохання. Я завжди була заміжня за роботою, закохана у свої історії, віддана персонажам і ніколи не потребувала більше нічого й нікого. Оїн був для мене островом у дуже самотньому морі. Морі, яке я обрала сама. Морі, яке я обожнювала.

Та Оїна не стало, і я зрозуміла, що не маю бажання перетинати води цього моря, якщо по той бік на мене не чекатиме він.

***

Томас наступного дня поїхав ще до того, як я встала, й повернувся додому ввечері, коли я вже пішла до спальні. Я майже без проблем поміняла собі бинти, не сумніваючись, що Томасові більше не доведеться цього робити, але він, напевно, так не вважав. Наступного вечора він постукав у двері, коли я ще не загасила світла й сиділа за невеличким письмовим столом. Удати, ніби я сплю, було неможливо.

Я знала, що в понеділок в Оїна буде день народження, й хотіла зробити для нього подарунок. Знайшла в Томасовому кабінеті папір, а також кілька олівців і авторучку, якою геть не вміла користуватися. Мейв допомогла мені прошити чималий стос паперу довгим товстим швом, скріпивши сторінки та зробивши корінець. Оїн тим часом скакав довкола, знаючи, що це дістанеться йому, і я дозволила йому допомогти мені обмазати нитку у шві клеєм, щоб вона зміцніла й затверділа. Коли клей висох, я склала сторінки вдвоє вздовж шва. Тепер треба було створити історію саме для Оїна. Готовий подарунок він побачить у понеділок, а до того залишалося якихось три дні.

Тепер Томас стояв у мене під дверима, а я не хотіла його бачити. Від згадки про його слова в мене пекло у грудях. Я не пішла геть, як він просив, і з жахом думала про мить, коли повинна буду зустрітися з ним знову — без відповідей, без пояснень і