Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

століття! Сотні дрібних держав єдиновірних, одноплемінних, з однією мовою, означених одним загальним характером і яких, здавалось, проти волі з’єднувала спорідненість, — ці дрібні держави так були між собою роз’єднані, як рідко трапляється з різнохарактерними народами. Вони були роз’єднані не ненавистю — сильні пристрасті не досягали сюди, — не постійною політикою — наслідком непохитного розуму і пізнання життя. Це був хаос воєн за тимчасове, за хвилинне — воєн руйнівних, тому що вони мало-помалу знівечили народний характер, який ледве починав набирати відмітної фізіономії за сильних норманських князів. Релігія, яка найбільше зв’язує і просвіщає народи, мало на них впливала. Релігія не зрослася тоді тісно із законами, з життям. Ченці, настоятелі, навіть митрополити були схимники, що замкнулися у своїх келіях і закрили очі для світу; що молилися за всіх, але не знали, як взяти з допомогою своєї могутньої зброї, віри, владу над народом і розпалити цією вірою полумінь і ревність до ентузіазму, який один тільки в силі з’єднати ще молоді народи і настроїти їх на велике. Тут була цілковита протилежність Заходові, де самодержавний Папа, наче невидимим павутинням, обплутав усю Європу своєю релігійною владою, де його могутнє слово припиняло війну або розпалювало її, де загроза страшного прокляття приборкувала пристрасті й напівдикі народи. Тут монастирі були притулком для тих людей, які лагідністю і незлобивістю становили виняток із загального характеру і віку. Зрідка пастирі, з печер і монастирів, увіщали удільних князів; але їх увіщання були марні: князі вміли тільки пеститися і будувати церкви, думаючи, що виконують цим усі обов’язки християнської релігії, а не вміли вважати її законом і коритися її велінням. Найдрібніші причини породжували між ними нескінченні війни. Це були не опори королів з васалами або васалів з васалами — ні! Це були війни між родичами, між рідними братами, між батьком і дітьми. Не ненависть, не сильна пристрасть підіймала їх, — ні! брат брата різав за клаптик землі або просто щоб показати молодецтво. Приклад жахливий для народу! Споріднення руйнувалось, тому що жителі двох сусідніх уділів, родичі між собою, готові були щохвилини повстати один проти одного з люттю вовків, їх не подвигала на це спадкова ворожнеча, тому що хто був сьогодні друг, той завтра ставав ворогом. Народ набув холоднокровного звірства, тому що він різав, сам не знаючи за що. Його не розпалювало жодне сильне почуття — ні фанатизм, ні суєвір’я, ні навіть забобон. Від того, здавалось, умерли в ньому майже всі людські сильні благородні пристрасті, і коли б з’явився який-небудь геній, який захотів би тоді з цим народом здійснити велике, він не знайшов би в ньому ні одної струни, за яку міг би вхопитися і потрясти бездушний склад його, за винятком хіба фізичної, залізної сили. Тоді історія, здавалось, застигла і перетворилася в географію: одноманітне життя, яке ворушилося в частинах і було недвижне в цілому, могло вважатися географічною ознакою країни.

II. Тоді сталася дивна подія. З Азії, з середини її, із степів, що викинули стільки народів в Європу, піднявся найстрашніший, найчисленніший народ, який здійснив стільки завоювань, скільки до нього не робив ніхто. Жахливі монголи, з численними, ніколи доти не баченими Європою табунами, кочовими кибитками, ринули на Росію, освітивши шлях свій полум’ям і пожарами — прямо азіатською буйною насолодою. Це нашестя наклало на Росію двовікове рабство і сховало її від Європи. Чи було воно порятунком для неї, зберігши її для незалежності, тому що удільні князі не вберегли б її від литовських завойовників, чи воно було карою за ті безперервні війни, — як би там не було, але ця страшна подія мала великі наслідки: вона наклала іго на північні і середні руські князівства, але спричинилась тим часом до виникнення нового слов’янського покоління в Південній Росії, все життя якого була боротьба і історію якого я взявся подати.

III. Південна Росія найбільше потерпіла від татар. Спалені міста і степи, обгорілі ліси, древній зруйнований Київ, безлюддя і пустиня — ось чим була ця нещасна країна! Перелякані жителі порозбігалися або в Польщу, або в Литву; багато бояр і князів виїхало в Північну Росію. Ще раніше населення почало помітно зменшуватися в цьому краї. Київ давно вже не був столицею; значні володіння були геть далі на північ. Народ, наче розуміючи сам свою нікчемність, залишав ті місця, де різноманітна природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи чудові, вільні, з безліччю майже гігантських трав, часто несподівано серед них звела косогір, прибраний дикими вишнями, черешнями, або кинула ярок, весь у квітах, і по всіх ріках, що в’ються стрічками, розкидала чарівні краєвиди, простягла в усю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величними гористими берегами і незмірними лугами — і все це зігріла помірним диханням півдня. Він залишав ці місця і скупчувався в тій частині Росії, де місцевість, одноманітно-гладка і рівна, майже скрізь болотиста, утикана журливими ялинами і соснами, показувала не життя живе, сповнене руху, але якесь животіння, що вражає душу мислячого. Немовби цим підтвердилось правило, що тільки народ, сильний життям і характером, шукає могутніх місцевостей або що тільки сміливі і чудові місцевості утворюють сміливий, палкий характерний народ.

IV. Коли перший страх минув, тоді поступово вихідці з Польщі, Литви, Росії почали селитися на цій землі, справжній вітчизні слов’ян, землі древніх полян, сіверян, чистих слов’янських племен, які у Великій Росії починали вже змішуватися з народами фінськими, але тут збереглися в колишній цільності, з усіма язичеськими повір’ями, дитячими забобонами, піснями, казками, слов’янською міфологією, що так простодушно у них змішалася з християнством. Повернувшись на свої місця, колишні жителі привели за собою і вихідців з інших земель, з якими від довгого перебування встановили зв’язки. Це заселення провадилося боязко і несміливо, тому що жахливий кочовий народ був не за горами: їх розділяли або, краще сказати, з’єднували тільки степи. Незважаючи на строкатість населення, тут не було тих воєн міжусобних, які не переставали точитися в глибині Росії: небезпека звідусіль не давала можливості зайнятися ними. Київ — древня матір міст руських — сильно поруйнований страшними власниками табунів, довго залишався бідним і навряд чи міг зрівнятися з багатьма, навіть не дуже значними містами Північної Росії. Всі залишили його, навіть ченці-літописці, для яких він завжди був священним. Звістки про нього враз урвалися, і, незважаючи на те, що там залишалися ще нащадки князів руських, ніщо не врятувало його від піввікового забуття. Тільки коли-не-коли, ніби крізь сон, говорять літописці, що він був страшенно