Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

О восьмій родина сідала вечеряти, і щойно тоді з’являвся лейтенант Лаґерльоф. До самого вечора він чипів над товстими бухгалтерськими книгами у своїй конторі.

Після важкого, розписаного за суворим розкладом дня, можна було нарешті відпочити. Діти відкладали рукоділля, лейтенант сідав у крісло-гойданку й розповідав історії про школярські витівки, як ото про мамзель Брустрьом, чи розказував про неперевершену Єнні Лінд у ролі Норми в опері «Норма» Вінченцо Белліні або доньки полку в «Доньці полку» Гаетано Доніцетті; про Емілію Гьоґквіст у ролі Орлеанської діви в трагедії Шиллера.

Іноді, коли йому не хотілося говорити, лейтенант просив пані Лаґерльоф або мамзель Лувісу почитати вголос щось з Теґнера. Він вважав, що у світі немає нічого прекраснішого за «Сагу про Фрітьофа». Волів би бути лундським професором, який оспівав кохання Фрітьофа й Інґеборґ, ніж французьким імператором чи російським царем. Лейтенант високо цінував фінського поета Рунеберґа, любив слухати його «Оповіді прапорщика Столя» й епічні поеми. Але не любив, коли хтось стверджував, ніби фінський скальд талановитіший за Теґнера.

Траплялося — ​і це бувало найвеселіше, — ​лейтенант Лаґерльоф сідав за старий клавесин і брав кілька акордів.

— Ходіть-но сюди, діти! — ​кликав він. — ​Заспіваймо Бельмана!

Дівчаток не треба було просити двічі. Вони миттю підбігали до батька й бадьоро заспівували. Завжди починали зі «Старця Ноя» і «Йоакіма у Вавилоні», потім переходили до «Таточка Мовіца» й «Півнячої матінки», танцмейстера Мольберґа і його сумної пригоди в корчмі.

Лейтенант Лаґерльоф барабанив по клавішах і тихенько підспівував, щоб діти не збивалися з мелодії і такту. Діти ж горланили на весь дім.

Галас і регіт. Веселощі після важкого робочого дня. Діти не дуже розуміли, про що співають, але мелодії зігрівали й будили снагу до життя. Ах, як гарно співалося про Уллу, яка танцювала, а навколо неї розвівалися мереживні спіднички, чи про Фредмана, який співав, що до понеділка так далеко, як з півночі до півдня! Хіба ж могли вони не веселитися, коли вічний невдаха Мольберґ звалився у чан, де корчмар вимочував лютфіск, в’ялену тріску? Чи коли під час великої подорожі на кораблі подавали посипаний цукром торт, приправлений корицею та анчоусами?

Найліпше в співах було те, що можна було горлати, скільки заманеться. Лейтенант не стримував дітей. І ніколи їх не виправляв, не уривав повчаннями, мовляв, існують такі особливості, як модуляція голосу й спів в унісон. Діти були свято переконані, що співають Бельмана правильно, саме так, як треба.

На стіні над клавесином висів портрет Карла Мікаеля Бельмана з лютнею на колінах. Лейтенант зазвичай поглядав на поета, ніби сподіваючись, що той підбадьорливо йому всміхнеться.

Якось у Морбацці гостював унтерофіцер фон Вакенфельдт. Він, за звичкою, сидів у кутку біля грубки, бесідував з мамзель Лувісою. Лейтенант, тим часом, сів за клавесин, а діти, з’юрмившись навколо нього, затягнули співи, щиро переконані, що співають правильно.

— Хіба не дивно, що ні в кого з дітей немає голосу, — ​прошепотіла мамзель Лувіса на вухо унтерофіцерові.

— Як нема голосу, то нічого не вдієш, — ​так само пошепки відповів той. — ​Хоча могли б хоч трохи скористатися слухом!

— Дивина та й годі, бо ж батьки такі музикальні. Ви зі мною згодні, Вакенфельдте? — ​зітхнула мамзель Лувіса. — ​Не розумію, як Ґустав це витримує!

— Йому їхній спів чується не так, як нам, — ​промовив унтерофіцер. — ​Він любить своїх діток понад усе на світі.

— Так, зазвичай кажуть, що людина дивиться на світ очима любові, — ​відповіла мамзель Лувіса. — ​То чому б не чути вухами любові.

— Свята правда! — ​вигукнув фон Вакенфельдт — ​він знав, що каже.

Одна з дівчаток мимоволі підслухала цю розмову, а потім переказала й решті. Наслідки не забарилися: помалу пісні Бельмана перестали лунати в Морбацці.

Та ще довго, упродовж усього життя, пісні Бельмана звучали в серцях усіх морбаккських дітей. Вони любили Бельмана не лише за його веселощі й смуток і пестливу красу, а за те, що найделікатніший звук Бельманової лютні пробуджував у пам’яті щиру ласку й ніжність, які подарували стільки щастя їхньому дитинству.

Хлопчики й дівчатка

Улітку 1866 року в Морбацці зібралося незвично велике дитяче товариство.

По-перше, Даніель і Юган Лаґерльофи, сини господаря хутора, а також Теодор, Отто й Гюґо Гаммерґрени, двоюрідні брати з батькового боку, які літували того року в Морбацці разом зі своїми батьками. Були ще Ернст і Клас Шенсони, двоюрідні брати з материного боку; вони теж літували на хуторі. Та й це ще не всі. До компанії можна зарахувати Германа, Бернара й Едвіна Міленів, котрі жили по сусідству; Адольфа Нурена з садиби Геррестад, той хоч і мешкав далеченько, поблизу церкви, зазвичай навідувався у Морбакку двічі на тиждень, щоб погратися і погасати з іншими хлопчиками.

Були там також Анна, Сельма й Ґерда Лаґерльоф, хоча Ґерді виповнилося лише три рочки, то її можна й не брати до уваги. Зрештою, Анну й Сельму теж можна не рахувати — ​їх і не помітиш серед такої юрми хлопчисьок.

Того літа хлопчики знайшли собі цікавіші розваги, ніж у минулі роки. Перші тижні все йшло, як звичайно. Вони збирали ягоди, гойдалися на гойданках, спали в зеленій траві, стріляли з лука, котили обруч, гралися в хованки й «наздожени», але одного дня їм стало нудно. Певно, вирішили, що мають надто багато вільного часу, витраченого на пустопорожні забави, і почали замислюватися про якусь серйозну й корисну роботу.

Хлопчики придивилися до невеличкого лісочка відразу за під’їзною алеєю. З одного боку його відгороджувала від путівця придорожня канава, а з другого боку стримів прямовисний схил Осберґа. З півночі тягнулася огорожа з жердок, з півдня — ​гравійний кар’єр. Уся ділянка приблизно на одну шістнадцяту туннланда[8] лежала самотньо й відособлено.

Придивившись до того клаптика землі, хлопчики виявили там багато кам’яних валунів, порослих ялівцем, молодим смерічником і папороттю. На півночі ділянку перетинав струмок, який в розпал літа, звісно ж, пересихав; на його берегах пишно буяв вільшаник. У розколинах Осберґа росла папороть-солодиця, яку хлопчики дуже полюбляли; на південному краї височіли чотири високі смереки, а посередині — ​велика гілляста сосна. Здавалося, там не ступала людська нога, водилися самі лиш дятли, білки й лісові мурашки.

Хлопчаки вирішили вшляхетнити цю пустку благами цивілізації і закласти там нову колонію. Насамперед обрали собі місця для осель. Теодор Гаммарґрен, який у свої шістнадцять верховодив ватагою молодших хлопців, застовпив за собою високу скелю, яка стриміла такою собі баштою і з якої відкривалася чудова панорама околиць. Даніель Лаґерльоф,