Мати Янгола - Як пережити втрату дитини і не збожеволіти, Мати Янгола

Смерть сина – це шок і біль. Здається, таке неможливо пе- режити. Але шок поступово відступає: то дивними снами, то здоров’ям, що похитнулося. А ось біль від думок і спогадів, коли хочеш взяти на руки малюка й цілувати, обіймати, пестити. Біль від постійних думок: а скільки б йому було зараз? а що б ми могли зараз робити? а тут ми з ним гуляли, а ось у магазині підгузки, дитяче харчування, дитячий одяг... але все це вже не потрібно, все це вже немає для кого. Біль від фотографій та ві- део, які нестерпно дивитися без сліз, бо знаю, що бачити його тепер я можу лише у своєму смартфоні, й нових світлин біль- ше не з’явиться. І дивлячись на фото, весь час одна думка: ось він лежить, ось він грає, ось він їсть, ось він спить ... Ну, чому я не тримала його весь час на руках, чому я не насолодилася кожною секундою, коли він був поряд?! Зараз я не залишала би його ні на хвилину, весь час тримала на руках і не відпускала ніколи.
Не знаю і не уявляю, що відбувається на рівні тонкого тіла, адже зв’язок матері й новонародженого – це неймовірна при- родна сила, доведена навіть науково. Є такий метод «Кенгуру», визнаний вченими, що показав реальні результати зв’язку ма- тері та новонародженого: коли з’являється на світ слабке або нездорове немовля, то лише від того, що дитина лежить на ма- тері, й контактує з нею «шкіра до шкіри» хоча б 16 годин на добу – дитинка одужує швидше, ніж від ліків!
І ось я ... мати, в якої все ще в грудях молоко, ... залишилася без свого малюка, а точніше – просто без частини самої себе. Тому що зовсім нещодавно він був у мені, жив у мені, був частин- кою мене, був мною. Його не стало – і не стало мене!
Через рік я знайшла у своєму ноутбуці електронний щоден- ник про Петюшу та для Петюші. На жаль, він вийшов надто коротким. Але глобальним для усвідомлення і натхнення, щоб написати цю книгу.
«Коханий... я не просто так часто називаю тебе Чудом. Твоє зародження було справжнім дивом. Лікарі нам казали, що є труднощі і в тата, і в мене, і що завагітніти практич- но нереально. Але це сталося. І я довго не могла повірити у це.
12

 Так довго, що навіть зараз, коли ти з нами вже трохи більше п’яти місяців, підходячи щоразу до твого ліжечка, я дивлюся і не вірю, що ти з нами, що це справжнісіньке диво і воно стало- ся зі мною, з нами. Мені дуже шкода, що стільки випробувань нам довелося пройти. Лиш на мить подумавши про це, мене розпирає від душевного болю й безпорадності. Я щосили нама- гаюся не концентруватися на цих спогадах і думати лише про хороше. Мріяти. Мріяти про те, що все вже позаду, і в те ми- нуле двері зачинені, є лише сьогодення, де ти з татом йдеш на рибалку, аби зловити і одразу відпустити рибку назад. Потім приходите задоволені й щасливі з порожніми руками, але з роз- повідями, скільки ви спіймали і як часто риба клювала. А восе- ни ти із задоволенням йдеш до школи, де в тебе багато друзів, де тобі подобається займатися і де найуважніші та найціка- віші вчителі.
А з усього цього минулого я хочу залишити у спогадах лише два моменти. Як твій тато допомагав мені в пологовому бу- динку по краплині збирати молозиво з грудей, бо я була знеси- лена. Але ми з татом знали, наскільки це важливо для тебе, і робили все, що могли. Ще пам’ятаю, як ти довго не набирав вагу, а потім раптом все налагодилося і ти почав потроху на- бирати. Ми з татом дивилися на тебе і так раділи цьому, що, зустрівшись поглядом, за яким усе зрозуміло, просто мовчали. Мовчали, бо боялися злякати успіх чи наврочити.
Я знаю, що ти незвичайний хлопчик. Я знаю, що ти сильний і добрий, ти вмієш добиватися свого, але при цьому добрий до людей. Я дуже хочу в це наше з тобою щасливе майбутнє. Де ми дивимося на тебе, а ти дивишся на нас, де ти здоровий і ве- деш здоровий спосіб життя, любиш спорт і маєш безліч інших захоплень. Де цей вечір, коли я пишу ці рядки, давно забутий.
***
Сьогодні 23 серпня, і вже минув майже місяць, як тебе з нами немає. Знаю, що ти поруч, знаю, що ти в мені, знаю, що бачиш і відчуваєш мене наскрізь. Вибач, що плачу знову. На- трапила на цей лист і, сам розумієш... Я намагаюся жити як раніше. Ми намагаємося. Мозок – дивовижне створіння. Мізка- ми все розумію, й іноді виходить жити, як раніше, як до тебе. І навіть сміятися. Але варто зазирнути собі в душу – там без
13

 тебе порожньо. Знаю і відчуваю, як ти допомагаєш мені не «за- висати» у цьому стані, але ... цей біль ... Дякую тобі за те ща- стя і радість, які ти дарував нам кожен день свого життя. Ми дуже сумуємо за тобою. Звичайно, наші душі назавжди разом, крізь простір і час. Але я дуже сумую за тобою. Люблю тебе!».
***
Я залишалася мамою завдяки своєму старшому синові. Тож
у мене не було можливості «піти в себе», у своє горе, стрибнути в емоційну прірву чи фізичну, через нього. Та й біль і страждан- ня чоловіка, який мав просто незвичайний зв’язок із Петюшею, змушували мене переживати і за нього. Знаю, що це рідкість, такий контакт тата з малюком. Зазвичай, татусі стають ближ- чими до своїх дітей, коли ті вже здатні говорити і висловлювати думки, грати і дивувати своїми кумедними розмовами. Але мій чоловік, щиро кажучи, був, як друга мати. Я справді такого не бачила, щоб із перших днів життя був настільки міцний кон- такт. Він його сповивав, міняв памперси, мив, готував суміші, годував і, звичайно, заколисував. Якби не моє молоко, то здава- лося, я їм взагалі не потрібна.
Я бачила, як важко переживає цю втрату мій чоловік, тому не могла «повісити» на нього ще й свої страждання та істери- ки. І намагалася якось триматися і плакати, по можливості, не в його присутності. Стан розпачу і глибокого болю від усвідом- лення того, що відбувається, періодично накривав «хвилею» нас обох. Але добре, що ці хвилі у нас із чоловіком відбувалися по- перемінно. Тож то я підтримувала його і витягувала з цих ста- нів, як могла, то він мене. Звичайно, дуже важливо, коли є така підтримка.
Перші дні після і сам день похорону були під дією сильних за- спокійливих, а чесніше сказати – транквілізаторів. Друзі та зна- йомі приносили нам купу заспокійливих, різної «міцності». Не знаю, можливо, ми справилися б і без них... але не хотіли пере- віряти. Ми були у такому стані, що приймали те, що нам давали.
Транквілізатори – дійсно сильно діючі препарати, тому вже через пару днів ми відмовилися від них – як мінімум, щоб не звикати, а ще тому, що з’явилася якась «ватність», відчували себе бездушними, беземоційними «зомбі». Відчувалася потреба випустити емоції назовні.
14