Мати Янгола - Як пережити втрату дитини і не збожеволіти, Мати Янгола

Ми мчали на автомобілях із божевільною швидкістю зі свого села, щоб скоріше дістатися до найближчого містечка, де була лікарня. В одному авто, за кермом якого був наш сусід, – мій чо- ловік із семимісячним сином на руках, що поперхнувся і ледь дихав. Я ж на своєму авто була позаду. Того дня, вранці, мені треба було поїхати до сусіднього села, щоб викинути в річку два кокоси...
«Кокоси??? Викинути в річку???» Так, все вірно. Адже ці коко- си були заговорені мантрами ясновидиці з Одеси та справжні- ми індусами-брахманами у неї «на службі». «ЩО?» – все ще диву- єтеся ви. За інструкцією ясновидиці я мала викинути ці кокоси саме в річку, а не стоячу воду і щось над ними пошепотіти. Це заклинання було потрібне, щоб невідома, невстановлена і неді- агностована хвороба мого малюка відступила.
Напевно, вам це здається якоюсь дурістю, як і мені колись, до народження сина. Але коли протягом семи місяців від народ- ження дитини ми майже постійно лежали у різних лікарнях, здавали сотні аналізів крові з цієї крихітки, яка народилася ва- гоювсього1кг730г.Апотімізцимианалізамиімалюкомнару- ках бігали по лікарях, професорах, академіках... А діагноз так ніхто й не міг встановити. І коли у дитини щодня були приступи із зупинкою дихання, по кілька разів, то знаєте... не засуджуй- те. Думаю, будь-хто буде готовий повірити і сподіватися навіть на ясновидицю з Одеси.
...Чоловік зателефонував мені з криком: «Терміново додому! Петя після чергового нападу апное, коли прийшов до тями, ніби поперхнувся і дуже важко дихає. Повертайся скоріше, їдемо до лікарні!».
Кокоси до річки я не довезла, розвернулася і поспішала до- дому. Їхати хвилин 20, але на великій швидкості хвилин за 10 я вже була біля нашого села. Чоловік зателефонував уже з ма- шини сусіда і сказав, що вони вже мчать у найближчу лікарню. Через 10 секунд я побачила знайомий автомобіль сусіда, який летів на величезній швидкості. Я ув’язалася за ними і нама- галася встигнути у цьому божевільному дорожньому русі. До речі, після цих навіжених перегонів я тепер завжди без агресії
9

 пропускаю на дорозі «поспішайок», які всіх «підрізають», ви- їжджають на зустрічну тощо. Можливо там просто водій-гон- щик, який уявив себе Шумахером, а можливо там людина, яка справді дуже поспішає до лікарні, і питання буквально життя та смерті, як було в нас.
***
Ми з чоловіком стояли в коридорі біля реанімаційної палати,
двері були відчинені, і ми бачили, як лікарі та медсестри стоять над реанімаційною кушеткою – над моєю крихіткою – і намага- ються зробити все, щоб урятувати Петра.
Звичайно, ми не стояли, ми не могли спокійно стояти. Ми ходили по коридору колами, кожен у своєму темпі та зі своїми думками. Періодично зупинялися, щоб обійняти один одного і далі рушити «своїм шляхом». Не знаю, чому, але стояти було неможливо. Періодично пригальмовували біля реанімаційної, щоб зазирнути, але довго дивитися на це ми не могли. Ми мог- ли лише ходити.
Я добре пам’ятаю свої думки. Пам’ятаю, як молилася без зу- пину і була впевнена, що все буде добре. Ми вже стільки всього пережили, що подолаємо і це, та й ясновидиця нічого погано- го не віщувала. Хвилювалася, нервувала? – так, але паніки не було. Саме через впевненість, що ще трохи потерпіти: лікарі стабілізують Петю, і ми поїдемо додому.
Раніше для мене це була кінематографічна сцена: де біля операційного столу лікарі рятують людину, рідні хвилюються і чекають у коридорі. Але ні, зараз це був не фільм, і ми не були акторами. І сцена: як із операційної виходить лікар і повідом- ляє, що «врятувати не вдалося, ми зробили все, що могли», а медсестри опускають очі у підлогу, аби не зустрітися поглядом із рідними – стала реальністю, і в той же час – абсолютно нере- альною. Лікарі дозволили підійти до столу, де лежав Петюша, такий маленький, такий рідний і такий нерухомий.
...Ми підійшли до машини, мовчки сіли і закурили. Двері навстіж. Напевно ми просто намагалися усвідомити, що ста- лося. І, звичайно, марно. Мені здається, що у момент шоку наш мозок не здатний обробити повною мірою таку інформа- цію. Адже, якби людина змогла в такий момент усвідомити всю шокуючу реальність, то її мозок просто «виключить систему» і
10

 людина втратить свідомість. Ми не зом- ліли, ми дійсно ще не розуміли, що на- справді сталося.*
Усі подальші події досить розмиті у пам’яті. Згадую лише епізоди і як на похороні плакав священик. Отець Ми- хайло нещодавно хрестив нашого сина, а тепер відспівував. Він ледве читав мо- литви і постійно схлипував.
Мій син помер... Ніколи не думала, що таке може статися саме з моїм си- ном, зі мною, з нами. Завжди здавало- ся, що втратити дитину – це настільки страшно, що може статися у кіно, в но- винах, в історіях малознайомих людей, але в моєму житті такої страшної траге- дії бути не може.
* Описані переживання
у психології називають «дисоціацією». Це захисний механізм психіки, який може виникати внаслідок стресу або сильних переживань. Під час дисоціації людина може відчувати, що вона відокремлена від свого реального «я» і сприймає події, ніби вони відбуваються із кимось іншим.
Це як будь-яка втрата зв’язку з реальністю, коли розум відділяється від тіла, щоб захистити себе
від емоційного перенавантаження.