Яна Янко - Омана, Яна Янко

  Підійшовши до шафи, він почав складати свої речі, ретельно перевіряючи все по кілька разів, щоб переконатися, що нічого не залишив. Звісно, він міг би попросити покоївку зібрати його одяг, але не хотів, щоб хтось торкався його речей та помітив особистий щоденник. Останнім часом Вільяму здавалося, що хтось намагається втрутитися в його приватне життя. Тому, він вирішив бути обережним і все зробити самостійно. 
  Зібравши все необхідне, Вільям переодягнувся у свою улюблену білу футболку вільного крою, яку обожнював за її зручність та легкість. Він доповнив свій образ світлими джинсами, м'якими та зручними. Узявши свою чорну валізу, яку завжди брав із собою, він кинув останній погляд на кімнату, щоб переконатися, що нічого не забув. Спустившись сходами, біля дверей на нього вже чекав Алекс. З усмішкою Вільям передав йому свої речі. 
– Містер Мур чекає на вас у машині, – сказав чоловік, взявши багаж і відчинивши вхідні двері, пропускаючи Вільяма вперед. 
  Після того, як Алекс зачинив двері, вони неквапливо підійшли до чорного Mercedesa, який різко контрастував із яскравим сонячним світлом. Лакований корпус автомобіля блищав, відбиваючи промені сонця, а темні вікна приховували те що всередині. Алекс спритно відчинив задні двері, і Вільям плавно занурився в прохолодний салон, відчувши свіжий потік від кондиціонера. М’які шкіряні сидіння забезпечували максимальний комфорт, а затемнені вікна надавали відчуття затишної ізольованості від зовнішнього світу. 
  Всередині пахло чоловічими парфумами та сигаретами, що змішувалися в химерному поєднанні. Вільям трохи скривився від цього запаху, його ніс вловив різкі ноти тютюну, але він швидко опанував себе, намагаючись не виказувати неприязнь. 
  Хлопець поглянув на свого батька, який сидів у шкіряному кріслі, занурений у свої думки. Напруга в повітрі була відчутною, коли батько зітхнув і, засвистівши крізь зуби, випустив тонкий струмінь диму. Сірий дим від сигарети повільно звивався в повітрі, перш ніж зникнути через відкрите вікно. 
  Генрі Мур, бізнесмен, який досяг усього власними силами, був відомий своєю жорстокістю і безкомпромісністю. Його боялися і поважали, вважаючи людиною, здатною прибрати будь-яку перешкоду на своєму шляху. Високий і кремезний, з грубими руками, що здавалися надто великими для тонкої роботи з паперами, він виглядав людиною, призначеною для великих справ. Його волосся, як і у Вільяма, було коричневим, але вже помітно посивілим — ознака шістдесяти років. Сьогодні він був одягнений у класичний костюм кольору хакі та чорну сорочку. 
– Ти все зібрав? – грубим, вібруючим голосом запитав батько, його важкий погляд лише мимохідь торкнувся сина.
– Так, – тихо відповів Вільям. 
– Добре, поїхали, Алексе. 
– Так, пане, – відповів Алекс, готовий виконати наказ. 
  Машина плавно завелася і почала свій неквапливий рух вперед. Через десять хвилин, минувши вузькі вулички, вони під'їхали до високих чорних воріт, які автоматично відчинилися. Виїжджаючи з приватного паркування, Генрі передав ключі охоронцю, що стежив за в'їздом до приватного сектору. Автомобіль виїхав на головну дорогу, яка вела до порту, і поступово набирав швидкість. Вони проїжджали повз сірі, похмурі вулиці, на яких не було видно жодної душі. Вільям через вікно спостерігав, як одноманітні будинки змінювали один одного, наче нескінченний потік сірих кубів. Здавалося, що час тут застиг, і все навколо було занурене в нерухому тишу. 
  Виїхавши на головну дорогу, Вільям почав розглядати різноманітні вивіски магазинів. Машина повільно зупинилась на червоне світло світлофора. Хлопець нудьгував, йому здавалося, що світлофор буде червоним нескінченно. Він спостерігав за перехожими, намагаючись знайти щось цікаве. Його погляд зупинився на чоловікові, одягненому в чорні штани та футболку того ж кольору. Чоловік виглядав нервовим і, здається, на когось чекав. Вільям не зміг розгледіти його обличчя, але щось у цьому силуеті незнайомця притягувало його увагу. Хлопець зосередився на ньому, поки не під'їхало жовте таксі, і той чоловік швидко сів у нього. Коли загорілося зелене світло і машина рушила далі, Вільям відвів погляд від таксі, яке поїхало в протилежному напрямку. Він знову почав розглядати будинки та магазини, вловлюючи кожну деталь, що промайнула за вікном.

  Через декілька годин вони приїхали до порту. Було приблизно опівдні. Вільям спостерігав, як натовп із сотень людей заповнював пірс поруч із новим лайнером. Атмосфера була насичена хвилюванням та урочистістю. Рік тому світ дізнався про створення нового "Титаніка". Тоді ніхто не міг у це повірити, всі думали, що це брехня. Але сьогодні він був готовий вирушити до Лондона. Новітні технології зробили його набагато міцнішим, щоб уникнути повторення страшної трагедії 1912 року. 
  Під'їхавши ближче, можна було побачити, як люди обіймаються та вигукують побажання доброго шляху один одному. Людський потік ринув на борт корабля. Пасажири фотографувалися, деякі знімали відео, щоб зберегти цей момент назавжди. Чорна машина зупинилася, і Алекс швидко вискочив, щоб відчинити двері для Вільяма. 
– Отже, це і є новий "Титанік"? Так круто виглядає, точно такий як у фільмі. Сподіваюся, цього разу нічого жахливого не станеться, – сказав він, оглядаючи корабель своїми зеленими очима. 
  Вільям, захоплений дослідженням, вирішив дізнатися більше про будову корабля. Його завжди цікавили історії про різні трагедії, тому він занурився у вивчення. Під час будівництва нового лайнера використовували розміри затонулого "Титаніка". Довжина судна сягала 259,83 м, ширина — 28,19 м, а загальна місткість складала 46 327 тонн. Лайнер мав три гвинти та комбіновану силову установку. Він складався з двох комплектів чотирициліндрових поршневих парових двигунів, які обертали два трилопатеві бічні гвинти, і парової турбіни низького тиску, що обертала чотирилопатевий середній гвинт. Турбіна була розташована в кормовій частині, а парові машини — ближче до носа. У реконструкції судна використовували найновіші матеріали. Корабель був темно-синього кольору, а на кормі великими білими літерами було написано його назву.¹
– Не хвилюйся, – сказав батько, підійшовши ближче. – Я б не відплив на цьому кораблі, якби не був упевнений у його надійності. 
– Не сумніваюсь, – пробурмотів хлопець. 
– Алексе! – викрикнув Генрі. – Не забудь взяти наші валізи. 
– Так, пане, – відповів чоловік, прямуючи до машини, щоб забрати речі. 
  Вони пробиралися крізь натовп, що гомонів і шумів навколо. Вільям, зачарований величчю корабля, спостерігав, як корпус "Титаніка" виростає перед ним, мов величезна залізна стіна. Сонячні промені блищали на полірованій поверхні, додаючи кораблю ще більшої грандіозності. Вони впевнено крокували по містку, який злегка похитувався під їхніми ногами, і спустилися на палубу, де все виглядало бездоганно організованим і новим. 
  Отримавши ключі від каюти, Вільям, сповнений захоплення та хвилювання, вирушив на пошуки своєї тимчасової домівки на кораблі. Кожен куточок лайнера здавався йому дивовижним, з розкішними килимами та витонченими лампами, що підкреслювали багатство інтер'єру. Незабаром він знайшов свою каюту, розташовану на тому ж поверсі, що й каюта батька, вони були сусідніми. 
  Відчинивши двері своєї каюти, Вільям увійшов і відразу відчув легкий запах солоної води та деревини. Каюта була простора і затишна, з теплими дерев’яними панелями та м’яким освітленням. Відкривши вікно, він дозволив свіжому морському повітрю залити кімнату, наповнюючи її приємною прохолодою. За ним зайшов Алекс, поставив валізу на підлогу і мовчки вийшов. Юнак поглянув на багаж, вирішивши, що розкладе речі пізніше. Зараз йому дуже хочеться оглянути все навколо.