Яна Янко - Омана, Яна Янко

  Зайшовши всередину, він оглянув її. Стіни були обклеєні старовинними шпалерами з квітковими візерунками, меблі з темного дерева надавали кімнаті затишного, але дещо старомодного вигляду. На письмовому столі лежали книги та зошити, залишені так, як він їх залишив ще вчора ввечері. Вільям вирішив не змінювати інтер'єр цієї кімнати, тому все залишалося таким, як і тоді, коли він уперше сюди увійшов п'ять років тому. Він сів на ліжко, відчуваючи м'якість матраца, і задумався про те, як мало змінилося за цей час, і як багато він хотів би змінити. Тяжкі думки не покидали його, нагадуючи про самотність у великому будинку, де розкіш і холодні підлоги тільки підкреслювали його ізольованість. Вільям зітхнув і підвівся, відчуваючи, як під ногами м'яко прогинається килим. 
  Щоб не гаяти час за марними мріями, він підійшов до книжкового стелажа, сповненого різноманітних видань, і почав обирати книгу для читання. Він повільно провів кінчиками пальців по корінцях книг, читаючи їхні назви. Старі томи з потертою обкладинкою, новіші видання з яскравими палітурками — усе це складало строкатий мікс літературних скарбів. Його погляд зупинився на фоліанті з позолоченим написом. Вільям обережно витягнув книгу, відчуваючи приємну вагу в руках і запах паперу. 
– Ось цю почитаю. 
  В його руках була одна з нещодавно куплених новинок. Взявши її, хлопець вийшов із кімнати та спустився вниз широкими сходами, що злегка скрипіли під ногами. Майже діставшись до виходу, він почув голос батька, який доносився з кухні. Зупинившись на мить, Вільям тихенько попрямував туди й заховався за дверима, щоб його не помітили. 
  Батько стояв біля стола, але був повернутий спиною до Вільяма, з кимось розмовляючи по телефону. Його голос був тихим, але напруженим. Хлопець помітив, як батько нервово постукував пальцями по поверхні столу, а інколи кидав погляди на годинник, що висів на стіні. 
– Я розумію, – говорить він, – Але ви повинні вирішити це негайно. 
  Вільям, затамувавши подих, намагався зрозуміти, про що йшла мова. Хлопець відчув, як його серце почало битися швидше, і він несвідомо притиснув книгу до грудей, ніби вона могла дати йому якусь підтримку чи захист. 
– Ви хочете сказати, що втратили весь товар?! – несподівано крикнув батько. – Не мямли! Як ви взагалі його втратили? І що з того?! Поверніть все до єдиного! Мені не цікаво, як ви це зробите. Якщо ви знову провалитесь, я не знаю, що з вами зроблю! Все, розмова закінчена. Я очікую, що це буде вирішено до кінця дня, – сказав він з рішучістю в голосі та закінчив розмову, вимкнувши телефон. 
  Вільям, сховавшись за дверима, відчув, як холодний піт виступив на його лобі. Він ніколи раніше не бачив батька таким розлюченим. Книга в його руках здавалася важчою, а повітря навколо — густішим. Батько, все ще знервовано постукуючи пальцями по столу, зітхнув і повільно обернувся, але хлопець швидко відступив, намагаючись залишитися непоміченим. Сцена, яку він щойно побачив, викликала у нього безліч питань, і з кожним новим питанням самотність у великому особняку ставала ще більш відчутною.

  Вільям тихо вислизнув з кухні, щоб його не зловили на підслуховуванні, і швидко рушив до виходу. Відчинивши двері, він вийшов до саду. Його бентежили слова батька. Хто був на тому кінці? Про що вони говорили? Який товар вони втратили? Чи було це пов'язано з батьковою компанією? Чим він насправді займається? Хлопець ніколи не цікавився батьковим бізнесом. Він знав лише, що компанія називається "Buro" і займається технікою, але якою саме — залишалося таємницею. 
  Вільям піддався своїм думкам і не помітив, як опинився в саду, де квітнули його улюблені тюльпани. Вони росли вздовж кам'яної стежки, яка вела до затишного куточка серед зелених кущів, що надавали цьому місцю особливого шарму. Хлопець підійшов до білої альтанки, оточеної ніжно-рожевими трояндами, їхній аромат наповнював повітря солодким запахом. Він сів на дерев'яну лаву всередині альтанки й розгорнув книгу, готовий зануритися в її захопливу історію, намагаючись відірватися від своїх тривожних думок. 
  Теплий весняний вітерець грався зі сторінками книги, ніжно торкаючись обличчя Вільяма. Запах квітів і свіжоскошеної трави створював мрійливу атмосферу. Юнак був настільки поглинений історією, що не помітив, як пролетіли години. 
  Але раптом він почув кроки. Піднявши голову, Вільям побачив, як до нього наближається Алекс. Той зупинився поруч, легко вклонившись на знак привітання. 
– Вибачте, що відволікаю, але настав час вирушати, – повідомив високий чоловік, його обличчя нічого не виражало. 
– Вирушати? Куди? – запитав хлопець, нахиливши голову. 
– До порту, – спокійно відповів Алекс. 
– Порт? – Вільям почав дещо пригадувати. – Точно! Я зовсім забув, дякую, що нагадав. 
– Не варто дякувати, це моя робота, – Алекс знову вклонився зі стриманою усмішкою. – Будь ласка, поспішайте. 
– Так, звісно, – хлопець зморщив лоба від його тону, який був схожий на наказ. 
  Вільям закрив книгу, і повільно піднявся з лавки. Підійшовши до Алекса, який вже йшов попереду, він задумливо дивився на його широку спину. 
"Якщо Алекс — помічник батька, то він, напевно, знає про його роботу." – подумав Вільям. 
  Він відчував, як тривога збільшується всередині, змушуючи серце битися швидше від цікавості. Сонячні промені пробивалися крізь листя дерев, кидаючи мерехтливі тіні на стежку, по якій вони йшли. З кожним кроком хлопець відчував, як посилюється його бажання дізнатися більше про батькову таємничу компанію. 
– Алекс, а що ти знаєш про батькову компанію? Що це за "Buro"? – невимушено запитав хлопець, пильно стежачи за його реакцією. 
– Це компанія, яка займається виробництвом електроніки. Вони спеціалізуються на розробці та випуску мобільних телефонів і планшетів, – спокійно пояснив Алекс. 
– Цікаво. А ти багато про неї знаєш?  
– Ні, не дуже багато, – відповів чоловік, усміхнувшись і злегка стиснувши плечима. – Мені треба йти збирати речі, до зустрічі, – він знову вклонився, а його кроки легко відлунювались на вологому асфальті. 
  Вільям розслабився і глибоко видихнув, Алекс його лякав. Він не розумів, чому, але щось у поведінці Алекса здавалося неправильним, навіть зловісним. Ніби той міг вбити його тут і зараз, в цю ж мить. По тілу юнака пробігли мурашки, від голови до кінчиків пальців ніг. 
"Краще не думати про це, але щось підказує мені, що він просто уникнув розмови. Невже він щось приховує?" – промайнуло в його голові, коли він заходив в будинок і підіймався до своєї кімнати. 
  Це все дуже дивно... У батька підозрілі розмови через телефон. Алекс точно щось приховує. Можливо, і їхня подорож має якусь конкретну мету? Вільям зупинився перед дверима своєї кімнати. Що це за думки у нього в голові? Це ж не якийсь фільм, щоб все так і було. 
  Він оглянувся навколо, ніби сподівався знайти підказку, яка допомогла б зрозуміти, що відбувається. Згадалися недавні натяки й обривки розмов, які тепер здавалися частиною якогось великого пазла. 
"Може, я просто все перебільшую?" – подумав він, відкриваючи двері. Але відчуття тривоги не зникало.