Олександр Дюлович Гаврош - Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош

насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що у страшні. Слово «доброта» викликало у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й, зрештою, що йому було втрачати?

Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника – за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал.

Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.

Тренування були щодня, крім вихідних.

У Брякуса займалися ще двоє хлопців. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.

Брякус наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.

– Що ви собі дозволяєте! – кричав він. – Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви все це нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця – це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб ніяких вокзалів!

Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити.

Голий товаришу щиро позаздрив: «Оце так щастить! Нічого не робити, а отримувати грошенята! А я йому часом не підійду?» Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.

– Ні, напевно, не підійду, – шморгнув він самокритично. – Ну і дідько з ним. Цей Брякус мені з самого початку не подобався.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ТАЄМНА ПОЛІЦІЯ

Капітан вийняв цигарку з портсигара, двічі легенько вдарив нею об стіл і глибокодумно закурив.

– Викличте до мене агента Фіксу, – м’яко промовив він секретарці. – І зробіть мені ще одну каву, любочко.

Агент Фікса належав до найкмітливіших. Йому доручали, як правило, найскладніші завдання.

Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами.

Коли він щось роздивлявся, то здавалося, ніби принюхується.

– Викликали? – вкрадливо запитав він капітана Миколайчика.

– Підійдіть-но сюди, Фіксо, – капітан запросив агента до карти, біля якої стояв. – Ви знаєте, де це? – ткнув він пальцем у середину мапи.

– Так, пане капітане, це – центральний вокзал.

– Коли ви востаннє їздили залізницею? – Миколайчик про щось розмірковував.

– Учора, пане капітане. Якраз повертався з таємного відрядження, – хвацько відповів Фікса.

– Так-так, – не виринав зі своїх роздумів капітан. – Отож, із завтрашнього дня ви залишите всі дотеперішні справи і займетеся вокзалом. Я хочу знати про нього все. У нас є секретна інформація, що готується…

Він щось зашепотів на вухо агентові, у якого від почутого аж зблиснули скельця окулярів.

– Не може бути! – здивувався Фікса.

– Якби ж то! – зітхнув капітан і потягнувся до портсигара. – Ага, і розвідайте мені все про такого собі доктора Брякуса, – попросив він на прощання агента.

– Маю честь, – клацнув підборами Фікса і розчинився за дверима. (Суперагенти уміють і не таке).

– Любочко, – покликав капітан секретарку. – Додайте на радіо гучність. Здається, це третій концерт для скрипки Антоніо Вівальді, – промовив меланхолійно він, закутуючись у хмару сигаретного диму.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ТА ДОКТОР БРЯКУС ДИВУЮТЬ ОДИН ОДНОГО

Іван Сила серед комплексу інших вправ виконував і жим зі штангою. Майже щодня він збільшував вагу. Але цього разу попросив Брякуса не гратися з ним у дитячі забавки, а дати серйозну вагу.

– Ого! – з усмішкою промовив той. – Кошеняткові вже здається, що воно стало тигром.

– Хлопці, – гукнув він до Корнелія та Станіслава, які тренувалися поруч з Іваном, – ану поставте цьому гірському ведмедеві 120 кіл.

Сила підійшов до штанги і без великого напруження підняв її над головою. «Е, що тут піднімати? – подумав Іван. – Як два міхи пшениці на вокзалі». (Він і далі розвантажував вагони, вирішивши призбирати грошенят. Але, ясна річ, тримав це у великій таємниці).

– Ану, хлопці, додайте йому ще десять кіл, – махнув пальцем Брякус. Він про щось зосереджено думав.

Результат був таким же. Так повторювалося кілька разів, поки вага не збільшилася до 160. Тут уже навіть Брякус став непокоїтися.

На цей раз штанга далася Іванові нелегко. Він помітно втомився, а тому трохи заточився, однак зумів випростатися і втримати вагу над головою. Від здивування хлопці повідкривали роти.

Доктор Брякус зблід, далі скоромовкою пролепетав: «Одну секундочку… Одну секундочку…» Присів над штангою, протер окуляри, ще раз подивився на вагу і раптом побіг у будинок. Через хвильку з’явився з шампанським і фужерами.

– Молодий чоловіче, дорогий ви мій! – з порогу схвильовано звернувся Брякус до Івана. – Це неймовірно, але факт! Запам’ятайте цей день: сьогодні ви встановили новий рекорд Республіки! Ура!

– Ура! – гукнули за тренером Станіслав з Корнелієм.

Шампанське пили, сидячи просто на траві.

– Через тиждень – республіканський чемпіонат. Так що готуйтеся, – поплескав він по плечу Силу. – Я завжди вірив у вас. Ми повинні довести їм, що я… – він заскрипів зубами, не закінчивши думки. – На сьогодні тренування завершено, – раптом розсміявся Брякус. – Хлопці, я вас люблю! Який фантастичний день! Цінуйте життя, дорогенькі мої! Воно – прекрасне!

Учні ніколи не бачили таким наставника. Він щасливо посміхався, допомагав їм одягатися і пурхав по газону, як метелик. А на прощання послав усім повітряний поцілунок.

«Оце так-так», – пошкрябав потилицю Іван Сила і насунув на очі картуза. Не пообідавши, він поплентався до вокзалу. «Для чого встановлювати рекорди, якщо після них забувають нагодувати?» – міркував дорогою парубійко.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКОНУЄ ДОРУЧЕННЯ УРЯДУ

Уже другий день перевдягнений у жебрака агент Фікса проводив на вокзалі. Начепивши темні побиті окуляри, дірявий капелюх та допотопний одяг невідомого фасону і кольору, він скреготливим голосом просив: «Подайте інвалідові Великої війни». А поміж тим, своїм шпигунським оком та вухом все бачив і чув, час від часу щось нотуючи олівцем у маленькому блокнотику.

«Пода-а-а-а-йте інвалідові», – затягнув учергове Фікса, коли його хтось легенько шарпнув за рукав. Перед ним стояв підліток з давно непраним волоссям і нечесаним одягом (можна навпаки, але від цього нічого не зміниться), який тинявся вокзалом. «Чого тобі?», – визвірився він на Міху (а це був таки Голий).