Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

що по його руці щось повзе. З глухим зойком він змахнув рукою — на підлогу впав великий павук і побіг за сходи. Лінус зіщулився. Він ненавидів павуків. Ретельно обмацав одяг, волосся, пересвідчився, що більше цих тварюк на ньому немає, і лише потім пішов далі. Повільно. Крок. Іще крок.

Угорі над сходами були ще одні двері. У тьмяному світлі лампи щось зблиснуло. Химерна ручка, схожа на морду якоїсь рогатої тварини з кільцем у носі. Лінус потягнув за кільце — і двері розчинилися. Завіси заскреготали. З кімнати війнуло затхлим повітрям. Приміщення мало скруглені стіни. Хлопчик одразу впізнав вікно зі шторами. Вони були майже зсунуті, крізь щілину між ними пробивався промінь світла, в якому витанцьовували пилинки.

Саме тут хтось стояв учора, коли вони приїхали. Лінус знав, що йому не привиділося.

Долі лежала ведмежа шкура. На голові звіра поблискували чорні скляні кульки очей. Ведмідь здавався голодним.

Лінус підійшов до великого письмового стола з безліччю шухляд і коробок із пожовклими паперами. Уважно оглянув стіл. На стільниці розкладено шматок цупкої тканини. Хтось намалював на ній цілу сітку ліній, і на їхніх перетинах лежали різні камені. Він узяв один, темно-зелений, і подивився на нього проти світла. У кімнаті жарко. Біля стола стоїть дивна металева конструкція — тонкі мідні кільця, на них — схожі на глобуси кульки різних кольорів. Посередині — найбільша куля з тримачем для свічки. Лінус крутнув одне кільце — і вся конструкція враз ожила. Хлопчина зрозумів, що то — модель Сонячної системи! Одначе… Він здивовано моргнув і трохи подумав. У цій моделі було тринадцять планет замість восьми. А там, де мала бути Земля, розташувалася планета з двома Місяцями.

Раптом краєм ока він помітив якийсь рух. Лінус обернувся. Побачив тільки хмарку пилу біля однієї з полиць. Він підійшов ближче. На запилюженій полиці виднілися сліди тонких пазурів. Хлопчик знову роззирнувся, аби упевнитися, що ніхто за ним не спостерігає. З неприємним відчуттям він вийшов з кімнати й зійшов униз сходами.

— Знайшов щось цікаве?

Мама, стоячи на колінах, прикріплювала плінтус у їдальні. У кутку стояли її ящик для інструментів та банки з фарбою. Ліннея сиділа біля вікна, можливо, навіть бачила щось за шибкою.

Лінус пробурмотів щось непевне у відповідь. Він не збирався розповідати мамі, що був у вежі.

— Я вийду з Ліннеєю в сад.

— Так, чудово. Буде весело, правда ж? А ти можеш іще й погодувати її? Там у холодильнику приготовлений шприц.

— Добре.

— Тільки обережно з битим склом біля тієї старої теплиці.

Лінус закотив очі, взявся за ручки візка і разом з Ліннеєю вийшов з їдальні.

У саду він сів у траву, спиною притулившись до яблуні. Висока трава накручувалася на колеса візочка, тому доводилося раз за разом її обривати. Але воно було того варте. Цей яблуневий закуток був найгарнішим місцем у саду, і Лінус хотів неодмінно показати його сестрі. Він сумно подивився на старий колодязь. Типова кам’яна криниця. Відро, корба, все як треба. Мама просила не підходити до неї. Боїться, що вони можуть упасти. «Ще й це», — буркнув Лінус, але пообіцяв. Тож їм довелося влаштуватися серед яблунь.

Лінус узяв із собою книжку. Не одну з тих дивних книжок, розставлених на полицях у бібліотеці, а свою, з дому. Спеціально для Ліннеї читав уголос. Йому завжди здавалося, що цим він робить щось хороше, хоч вона, можливо, навіть не чула його. Час від часу він натискав на поршень шприца, видавлюючи трохи їжі в трубочку, яка вела до шлунка Ліннеї.

Книжка була дуже цікава.

— …і вдарив палицею по кам’яній стіні. Гора прокинулася від тисячолітнього сну. Вони знайшли нарешті тролячий скарб…

— То ви таки знайшли потрібне місце? — раптом почулося з-за спини.

Лінус підскочив.

— Дитино люба, не лякайся, будь ласка!

Це був чоловік, у якого вони питали дорогу. Старий садівник.

— Я просто прийшов глянути, чи вам чогось не треба. І ще — приніс ось це.

Він простягнув торбинку — там лежали булочки з корицею.

— Свіжесенькі! Сьогодні вранці спік.

— Дякую! — ввічливо сказав Лінус і підвівся.

— Мене звати Арон. А тебе як?

— Лінус. А це Ліннея. Ми близнята.

— Так, у цьому годі сумніватися, — усміхнувся Арон.

Він важко опустився на одне коліно перед візком.

— Радий знайомству, Ліннеє! — сказав старий і поклав на її руку свою зморщену долоню.

Лінусові було дуже приємно. Люди здебільшого почувалися ніяково біля Ліннеї. Вони або витріщалися на неї, або відводили очі.

— То як тобі тут? — поцікавився Арон, повільно зводячись.

— Добре, — коротко відповів Лінус і перевів погляд на темний будинок. — Він дуже великий. І дивний.

Арон кивнув і пильно глянув на хлопчика, намагаючись зрозуміти, що він уже знає.

— Так, Вільгельм був доволі особливий. Він мав багато дивних ідей. Та це з самого будинку видно. Він сам його спроектував, і будинок добре його уособлює.

— А що він узагалі робив? — спитав Лінус. — Я бачив там чимало дивних штук.

Арон знизав плечима, і його обличчя посерйознішало.

— Я сам до пуття не знаю, — несподівано сумно відповів він. — Ми були добрими приятелями, Вільгельм і я, але навіть мені він не розповідав. Казав, що його експерименти змінять світ. Я не знав, що й думати. Це ж могло означати будь-що, від нового космічного апарата до надміцної гумки для волосся.

Вони разом усміхнулися. Лінус знову натиснув на поршень шприца й видавив трохи їжі в трубочку.

— Ви знаєте, куди він міг подітися?

Старий мовчки дивися на Лінуса. Здавалося, він не міг вирішити, що на це відповісти.

— Не зовсім, — нарешті мовив він.

Арон на мить поринув у спогади. Його очі затуманилися. Потім він стрепенувся і знову побачив прямо перед собою Лінуса.

— Те, що я зараз скажу, може здатися дивним. Але ти наче достатньо розумний. Коли Вільгельм зник, усі двері й вікна були замкнені зсередини. Вільгельмів ключ лежав на звичному місці. Єдиний дублікат мав я. Паспорт і гаманець не зникли. Весь його одяг і особисті речі — теж на місці. Скидалося на те, що він нікуди не виходив з дому.

Лінус завмер. Він пригадав нічний стукіт і штору у вежі.

— То він десь усередині?

Арон усміхнувся і похитав головою.

— Ну… Я обшукав весь будинок. Поліція теж. Не кажучи вже про його жахливу сестру, — старого аж пересмикнуло. — З живого там тільки щури та міль.

Лінус потер великий палець, болісно вагаючись, казати йому чи ні.

— Я там бачив когось усередині, — пробурмотів він.

— Справді? — цілком серйозно запитав Арон. — І кого?

— Не знаю. Коли ми приїхали, у вежі хтось був. Хтось визирав у вікно.

Зморшки на Ароновому обличчі стали ще глибші.

— Ти сказав мамі?

— Так. А перед цим Генрієті. Вони не повірили.

Арон звів свої сірі очі до вежі.

— Я там був усього раз. У вежі Вільгельм облаштував свій робочий кабінет. Не знаю, Лінусе, що ти там бачив, але будь обережний. Усі троє будьте обережні. Я ще пам’ятаю часи, коли Тракеборг був чудовим місцем. Вільгельм часто запрошував мене з дружиною на обід, спілкувався з нами. Але після його зникнення будинок ніби втратив свою душу. Щось темне й лихе захопило його. Він значно швидше руйнується, ніж мав би. Цей будинок хворий.