Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

Розділ другий

Лінус здригнувся і прокинувся. Він довго прислухався, та було тихо. І тільки коли з-за штор до кімнати почало пробиватися вранішнє світло, він наважився знову заснути.

Остаточно прокинувшись, хлопчик сів на ліжку. Він притулив вухо до стіни — жодного звуку. Лише з саду чувся пташиний спів.

До кімнати долинув аромат свіжих вафель. Мало що могло зрівнятися у швидкості з Лінусом, який біжить по вафлі. За мить він зняв піжаму й кинув її на скрипучу підлогу. Зіскочив з ліжка, зашпортався і побіг до дверей, на ходу вдягаючи джинси.

Мама визирнула з-за дверей кухні.

— Ти не впав?

— Ні, зовсім ні! Невже в нас вафлі?

— Атож! Я знайшла тут стару вафельницю, — мама показала на предмет, який мовби примандрував із Середньовіччя.

Лінус сів на один зі стільців з високою спинкою й очікувально глянув на вафельну гору перед собою. Навпроти сиділа Ліннея у своєму візку. Як він хотів, щоб і вона могла посмакувати!

— Привіт! — усміхнувся він до сестри.

— Вибач, що я вчора так піддалася втомі, — мовила до нього мама. — Сьогодні мені вже значно краще.

Вона сіла поруч із сином:

— Ти був такий терплячий, навіть не нарікав, що доведеться поїхати. Я знаю, що ти радше залишився б удома, але ж ми можемо постаратися і тут добре провести час? Цікаво буде попрацювати над цим будинком…

Він лише щось пробурмотів у відповідь, жуючи смачнезні вафлі. Мама всміхнулася, підвелася, залила останню порцію тіста в чорну залізну вафельницю й тихенько щось заспівала.

«Вона щаслива», — подумав Лінус задоволено.

— Ти добре спав? — спитала мама.

Лінус зам’явся. Сказати правду? Зараз, коли все так добре…

— Більш-менш, — зрештою зважився він. — Я чув дещо у стіні…

Мама всміхнулася.

— Напевно, щури. Ти бачив усі ті щурячі нори?

— Ага. Але це було щось більше. Не схоже на щура принаймні.

— Ну то, мабуть, це дошки рипіли. У старих дерев’яних будинках часто щось рипить і тріщить.

Лінус закусив губу і якусь мить помовчав.

— Але це більше було схоже на те, що хтось стукав.

Мама завмерла й повернулася до нього.

— Стукав?

Ну ось, тепер вона вже не усміхається. Лінус засмутився.

— Так, але… Звісно, це мені просто здалося крізь сон. Дякую за вафлі! Я збирався походити тут, оглянути все.

— Звичайно. Тільки пам’ятай, що казала Генрієта. Лише внизу.

Хлопчик пішов до дверей.

— Лінусе!

Він зупинився й озирнувся.

— Будь обережний, добре?

Він кивнув. Уже, мабуть, мільйон разів це чув. Набридло, звісно, але він знає, що мама просто дбає про нього. Насправді це означає: «Стережися, Лінусе, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться».

Коли Лінус був молодший, для нього за щастя було дослідити будинок на кшталт Тракеборга. Він міг бігати між кімнатами, фантазуючи про таємничі схованки й скриньки, шукати сліди домовиків у будинку й виглядати тролів у саду між деревами. Але зараз всього цього вже не залишилося. Він вийшов із кухні з гасовою лампою в руці і без жодної думки про чари й магію.

Вздовж кухні тягнувся довгий коридор. На стінах висіли підсвічники у формі скоцюрблених пташиних лап.

— Круто! — промовив Лінус сам до себе. — Ну й смак був у того зниклого типа!..

Він зайшов до однієї з кімнат — це була величезна їдальня. Схоже, саме цю залу Генрієта загадала мамі відремонтувати. Посередині стояв довгий чорний стіл, біля нього — двадцять стільців. Уся поверхня стола була гладенька й блищала, лише з одного боку виднілися сліди від келихів і тарілок. Сумне нагадування про самотнього господаря за таким великим столом.

Лінус перейшов у наступну кімнату. Там було темно. Він розсунув штори й закашлявся від хмари пилу, що здійнялася навколо нього. Найперше, що хлопчик побачив, — великий орел із розправленими крилами. Опудало, звичайно. Утім, щоб це зрозуміти, знадобилося кілька секунд. Лінус роззирнувся. Стелі між першим і другим поверхом не було. Товсті дерев’яні стовпи підпирали балкон навколо кімнати. Нагору вели вузькі східці. Усі стіни заставлені книжками, тисячами книжок.

— Ого! — видихнув Лінус.

— Я точно знала, що бібліотека тобі сподобається.

Хлопчик обернувся і побачив у дверях маму.

— Я знайшла її вчора, коли ти вже ліг. Мабуть, він був особливий, цей Вільгельм. Цікаво було б із ним зустрітися!

— Або ні, — Лінус подивився на два перехрещені мечі, що висіли на стіні над каміном. Леза подряпані й зазубрені від постійного використання.

Мама простежила за його поглядом.

— Ти ж не торкався цієї старої зброї?

— Ну, я саме збирався взяти мечі й побитися сам із собою, — закотив очі Лінус, і мама вибачливо усміхнулася:

— Вибач. Я просто хочу…

— Щоб я був обережний. Знаю.

— Ти бачив мої сережки? — запитала вона. — Пам’ятаєш, такі золоті кільця з зеленими камінчиками?

— Ні. Але, здається, на тобі вони вчора були.

— Отож. Я поклала їх на тумбочку, коли лягала, а зараз їх немає.

Лінус підійшов до однієї з книжкових полиць.

— Мабуть, я поклала їх десь в іншому місці, — мовила мама й вийшла.

Лінус провів пальцем по корінцях книжок. Усі вони були зроблені з тканини або шкіри. Хлопчик витяг одну книжку навмання. На палітурці золотими літерами виблискувала назва: «Magicae Tempestatem». Один кутик почорнів.

У кінці кімнати — дерев’яні двері, обабіч них — рицарські обладунки. Панцир одного з рицарів увігнутий, мовби по ньому вдарили молотом.

Лінус підійшов до дверей. Ключ у замку ніби застряг. Лінус кілька разів спробував його провернути і вже думав покинути, аж тут замок відімкнувся. Він відчинив двері. У приміщенні панувала кромішня пітьма. Хлопчик засвітив лампу й побачив гвинтові сходи.

Мабуть, це ті, що ведуть у вежу.

Лінус закусив нижню губу. Генрієта казала, що дерев’яна підлога — трухлява. Але сходи ж залізні. Він прислухався, упевнився, що мама пішла, і зачинив за собою двері. Обережно ступив на нижню сходинку. Вона не хиталася. Сходи були схожі на скручену в спіраль змію — такі подібні, що навіть страшнувато було до них торкнутися. Раптом хлопчик відчув,