Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Саме у ті роки викувалися політичні переконання, які я відтоді обстоював у своїх книжках і статтях і які змусили мене в 1987 році протистояти в Перу націоналізації всієї фінансової системи, яку намагався здійснити президент Алан Ґарсія під час свого першого правління (1985 — 1990 рр.), заснувати Рух Свобода і 1990 року стати кандидатом на пост президента республіки від Демократичного фронту з програмою, що мала на меті радикально змінити перуанське суспільство, аби перетворити його на ліберальну демократію. Мимохідь скажу, що хоча ми з моїми друзями зазнали поразки на виборах, багато ідей, які ми захищали під час тієї довгої кампанії, яка тривала майже три роки, і які є ідеями цієї книжки, що нікуди не зникли, потроху прокладали собі шлях серед усе ширших верств, доки не стали в наші дні частиною політичного порядку денного в Перу.
Консерватизм і лібералізм — це різні речі, як визначив Гаєк у своїй знаменитій праці. Та це не означає, що в лібералів і консерваторів немає спільних ідей і цінностей, їх мають також демократичний соціалізм — соціал-демократія — і лібералізм. Досить згадати, що велику економічну і соціальну трансформацію Нової Зеландії розпочав лейбористський уряд з міністром фінансів Роджером Дугласом, а завершила пані міністр фінансів Рут Річардсон з уряду консерваторів (1984 — 1993 рр.) Не треба розуміти лібералізм як ще одну ідеологію, один з тих мирських актів віри, які так тяжіють до нераціонального, до догматичних істин, так само як релігії, усі — примітивні магічно-релігійні і сучасні. Серед лібералів, як посвідчують ті, хто фігурує на цих сторінках, частіше є більше розходжень, ніж спільного. Лібералізм — це доктрина, яка не має відповідей на все, як на це претендує марксизм, він допускає в своєму лоні незгоду і критику — виходячи з невеликої, але чіткої сукупності переконань. Наприклад, що свобода є найвищою цінністю і що вона не є чимось подільним і фрагментарним, а становить єдине ціле і мусить виявлятися у всіх сферах — економічній, політичній, соціальній, культурній — у насправді демократичному суспільстві. Через нерозуміння цього зазнали фіаско всі режими, які в шістдесяті і сімдесяті роки намагалися стимулювати економічну свободу, будучи при цьому деспотичними, в основному військовими диктатурами. Ці невігласи думали, що ринкова політика може бути успішною при репресивному і диктаторському правлінні. Але в Латинській Америці провалилися також багато демократичних спроб, які поважали політичні свободи, але не вірили в економічну свободу — вільний ринок, — а саме завдяки їй відбувається матеріальний розвиток і прогрес.
Лібералізм не є догматичним, він знає, що реальність складна і що часто ідеї і політичні програми повинні до неї адаптуватися, якщо хочуть мати успіх, замість того, аби намагатися припасувати її до жорстких схем, що зазвичай призводить їх до краху і розв’язує політичне насильство. Лібералізм також породив у своєму лоні «дитячу хворобу» — сектантство, втілене у деяких економістах, зачарованих вільним ринком як панацеєю, здатною вирішити всі соціальні проблеми. Їм найбільше варто пригадати приклад самого батька лібералізму Адама Сміта, який за певних обставин навіть допускав тимчасове збереження деяких привілеїв, так само як субсидій і контролю, коли їх скасування могло принести в найближчому майбутньому більше зла, ніж користі. Та толерантність, яку демонстрував Сміт до супротивника, можливо, є найзахопливішою особливістю ліберальної доктрини: припускати, що вона може помилятися, а супротивник — мати рацію. Ліберальний уряд мусить сприймати суспільну та історичну реальність гнучко, не думаючи, що можна класифікувати всі суспільства в єдиній теоретичній схемі, це контрпродуктивна позиція, яка веде до фіаско і фрустрацій.
Ми, ліберали, не є анархістами і не хочемо ліквідувати державу. Навпаки, ми бажаємо сильної і ефективної держави, що не означає держави всеосяжної, яка намагається робити те, що громадянське суспільство може робити краще, ніж вона, в режимі вільної конкуренції. Держава мусить забезпечувати свободу, громадський порядок, повагу до закону, рівність можливостей.
Рівність перед законом і рівність можливостей не означають зрівнювання доходів і податків, як міг би запропонувати якийсь ліберал. Бо це можна отримати в суспільстві через авторитарну владу, яка економічно «зрівнює» всіх громадян засобами репресивної системи, вважаючи не вартими щербатої копійки різні особисті здібності: уяву, винахідливість, зосередженість, старанність, амбіційність, працьовитість, лідерство. Це рівнозначне зникненню індивіда, його розчиненню в племені.
Нема нічого справедливішого, ніж те, що рушаючи з більш-менш однакової вихідної точки, індивіди потроху розходяться в своїх доходах відповідно до своїх більших чи менших внесків у благо всього суспільства. Було би глупством ігнорувати, що серед людей є розумні і дурні, працьовиті або ж нероби, винахідливі чи рутинери й тугодуми, старанні і недбалі тощо. Було б несправедливо, якби в ім’я «рівності» всі отримували однакову зарплату попри різні здібності і заслуги. Суспільства, які це спробували, задавили особисту ініціативу, на практиці індивід сховався в сірій масі, яку відсутність конкуренції демобілізує і заглушує її креативність.
Та з іншого боку, немає сумніву, що в настільки нерівних суспільствах, як у третьому світі, діти із заможніших родин мають безконечно більші можливості, ніж діти бідняків, для того, щоб добитися в житті успіху. Тому «рівність можливостей» є глибоко ліберальним принципом, навіть якщо його заперечують невеличкі групки нетолерантних і часто расистських економістів-догматиків (в Перу їх повно і всі є прихильниками Фухіморі), які ганьблять це звання.
Саме тому для лібералізму так важливо пропонувати усій молоді освітню систему високого рівня, яка в кожному поколінні забезпечила би спільну вихідну точку, яка би потім дозволила правомірні розходження в доходах відповідно до таланту, докладених зусиль і послуг, які кожен громадянин надає громаді. Якраз у царині освіти — шкільної, технічної та університетської — найбільш несправедливими є привілеї, через які одна молодь здобуває освіту високого рівня, а інша приречена на поверхневу чи недостатню освіту, яка веде до обмеженого майбутнього, краху або просто виживання. Це не утопія, а те, чого колись досягла, наприклад, Франція з державною і безплатною освітою, яка зазвичай мала вищий рівень, ніж приватна, і була доступною всьому суспільству. Криза освіти, яку пережила ця країна, призвела до того, що в наші дні вона у цьому сенсі відкотилася назад, але цього не сталося у скандинавських демократіях, як і в швейцарській, чи в таких азіатських країнах, як Сингапур чи Японія, які забезпечують цю рівність можливостей в царині освіти — шкільної чи вищої, — і це не йде на шкоду їхньому демократичному життю та економічному процвітанню, а цілком навпаки.
Рівність можливостей у галузі освіти не означає, що треба ліквідувати приватне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик племені, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.