Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

Спиридоненковий цап’ячий тенор завібрував, розхитуючи і без того розхитану нервову систему тих, хто мав більш-менш пристойний музич­ний слух: «Мно-о-о-гая лі-і-і-та!». Далі, коли шеф уже добряче хильнув, вступив хор скептиків і фаворитів. Леська ви­голосила тоном строгої цноти, однак за змістом досить двозначний тост, завер­шуючи його фразою «За стійкість у на­ших лавах!», від чого шефова лисинка від задоволення почервоніла і вкрилася крапельками поту. Марго теж сказала тост, перефразовуючи відомого історич­ного діяча минулого: «Найпаскудніше, що може бути в нашому колективі, — це наш шеф, однак людство ще досі не мало нічого кращого». Шеф галантно поцілував їй ручку.

Тобто все розгорталося за сценарієм. Однак у переломний момент, який ві­щував плавний перехід до словесних ор­гій, до кабінету шефа зайшов Андибер. Німа сцена.

У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомлений, але за­доволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію. Тобто одна частина свити здивувалася: що він тут робить у колі наближених, а друга обурювалася з тих самих причин.

У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, окса­митове і східне та накинув це «щось» на плечі шефа. Німа сцена затяглася. Шеф стояв у халаті турецького паші. А його свита була шокована від зухвальства і несмаку Андиберової витівки. Однак наступної миті сталася ще більша не­сподіванка. Замість того, щоб, сухо по­дякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету й оглянувши себе в дзеркалі, хриплуватим від хвилювання голосом нарешті прорік: «Про таку річ я мріяв усе свідоме життя...».

Тиша поглибилася. У мізках підле­глих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибера прийнято до свити. На правах фаворита.

Зі словами «Вйо, бо дощ!», які на устах у шефа звучали як одне слово, за­баву було продовжено. Усім полегшало і стало до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому хала­ті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча на­справді це начебто була не Марго), пер­ший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і, замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, за­питала цілком серйозно: «Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу вас по маківці, чи довго після того ми буде­мо віддирати від тих шипів шматочки мозку з кров’ю?» Після цього Свєточка, щосили затуляючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.

Отже, шеф демонстрував ритуальний танець з булавою. Свєточка виконува­ла танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зу­бах цигарку, грала в дартц, причому мішенню в неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Анди­бер, який, як з’ясувалося, мав дивовиж­не чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності любля­чим колективом. І навіть Спиридонен­ко, абсолютно позбавлений почуття гу­мору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізмати­кою, створюючи чудовий східний коло­рит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком іді­отська ідея спуститися в підвал примі­щення офісу, в якому, як було запевне­но, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів.)

Двері до підземелля відчинилися на­прочуд легко.

Очі призвичаювалися до нового про­стору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.

Попереду справді був лаз заввишки з людський зріст, завширшки для двох людей, щоб розминутися. Щоправда, не з бюстом Марго.

— Ой, де ми? — проскиглила Свєточка.

— На тому світі, — спокійно відпові­ла Марго.

Свєточка істерично розреготалася. Решта — замислилася і взяла на карб. А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.

Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час розважалася но­вими звуками: перегукувалася, пере­жартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки й анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.

Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б.

Оскільки через деякий час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь за­глибину в стіні. Народ скупчився на­вколо неї, і раптом світло впало на об­личчя замурованої в стіні людини.

Через секунду народ охопила пані­ка. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому про­ході утворилася «затичка». Переля­каний шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі рвонули в проти­лежний бік майже навпомацки. Аж тут з’ясувалося, що тунель не був поодино­ким. Несподівано з’являлися якісь від­галуження, розгалуження, глухі кути. Перелякані екскурсанти, наступаючи одне одному на п’яти, штовхаючись, намагаючись випередити одне одного, щоб не відстати, вириваючи з рук одне в одного ліхтарика, тикалися в стіни, в якісь закутки, бігли, падали одне на одного, лаялися, кричали, плакали. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оска­женілий натовп і гаркнула: «Стій!» Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона біль­ше ні на що не спромоглася.

— Опануймо собою! — тремтячим го­лосом підхопив ініціативу шеф.

Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо заскавучала.

— Ми заблукали, — процідила крізь зуби Леська.

— Без тебе знаємо! — заверещала Свєтка.

— Тихо-тихо! — цитькнула Марго. — Тут не можна галасувати!

— Чого?

— Не знаю... Мені так здається... Ми ж на тому світі!..

— Мамочко! — заридала Свєта.

— Що робити, що робити? — вголос розмірковував шеф.

— Мені страшно... — продовжувала підвивати Свєточка.

— Та цить! — усі гуртом гримнули на неї.

— Що робити, що робити... — бубонів шеф і раптом загорлав: Андибере!

— Я тут!

— Андибере, скажи що-небудь!

— Я десь читав, що коли козаки по­трапляли у безвихідь, то починали спо­відуватися у гріхах... А ще жертвували тим, хто мав найбільший гріх.

— Що за маразм! —