Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— Помовч! — знову всі цитькнули на неї.

— Що ж, — сказав шеф. — Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут ги­немо?

Усі покірно примостилися на підлозі і почали перебирати в пам’яті свою бруд­ну білизну.

— Пишіть на стіні! — скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.

Марго вийняла шпильку з волосся і нею виколупувала свої гріхи.

Леська дряпала ключем від офісу, Спиридоненко — нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, щоправда, невідомо чим.

Наче полегшало.

— Уперід! — скомандував шеф. І всі рушили.

Ішли цілу вічність. Спинялися. Зно­ву йшли.

— А чи довго ще? — озвалася Леська.

— А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? — прощебетала Свєточка.

— Ви що, ще не зрозуміли? — похму­ро втрутилася Марго. — Тут немає часу.

— Як це?

— Ми в безчассі...

— Марго! — гаркнув шеф. — І без тебе моторошно! Андибере! У відповідь мовчанка.

— Андибере! — всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Ан­дибера немає.

— Мамочко, — заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

— Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, — зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

— Не загубили, а принесли в жерт­ву, — зіронізувала Марго.

— Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! — весело і водночас за­мріяно сказала Свєточка і полегшено додала: — Ну що, здається, нашим му­кам кінець!

— До речі, — сказала Марго, — я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі роз­повідається про те, як тоне корабель, козаки в паніці, а писар — Олексій По­пович — сповідується у своїх гріхах. Од­нак його не кидають у море, а лише від­рубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним — найгрішнішим місцем Андибера...

Публіка злорадно захихотіла.

— Уперід! — пролунав голос шефа. — Так: я йду перший, а завершує ряд Спи­ридоненко. Лесю, кресли лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

— що, Андибера шукати не буде­мо? — невпевнено запитала Марго. Од­нак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час брела понуро й тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчи­не схлипування:

— задихаюся... Мені бракує пові­тря... Мамочко... Хочу додому... Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся на ще одне вму­роване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повтори­лося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істери­ка, дряпання, лайка і, нарешті, «Стій!» голосом Марго після чергового глухого кута.

— Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! — менторським тоном на­казала вона.

Усі посилено стали перебирати в пам’яті всю гидоту, всі капості, підлос­ті, зради, брехні і виколупували їх на стіні.

Трохи заспокоївшись, згодилися ру­шати далі. Шеф скомандував:

— икуймося! Я — попереду, Спи­ридоненко позаду... А де Спиридоненко?

— Cпи-ри-до-не-нко-о-о! — жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.

Свєточка істерично зареготала. Мар­го хотіла зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звуку з пельки.

Одна Леська не здригнулася:

— А тепер мені цікаво, що Спиридо­ненко написав на стіні!

Хоч це було негарно щодо колеги, од­нак усі знову злорадно захихотіли.

— Досить! — гримнув шеф. — Ході­мо!

— Ну, а хто усе ж таки йтиме поза­ду? — поцікавилася Леська. — Може, ви, шефе?

Той на мить замислився:

— Мабуть, таки доведеться мені...

— Я проти! — заверещала Свєточ­ка. — Ми — одні баби — всі згинемо!

— Тут зникають не за місцем у ше­рензі, а за гріхи, — зауважила Марго.

— А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!

— Е ні, в мене троє дітей...

— Ось бачиш: а казала за гріхи!

— Гаразд, Марго, я піду, — похмуро сказала Леська.

— Давай руку, — запропонувала компроміс Марго.

На цей раз усі йшли в якомусь див­ному стані напруженої байдужості. Від­стороненості. Брели довго, дуже довго. Світло ліхтарика поволі слабшало. Про­хід звужувався і звужувався. Вони вже не відчували власних тіл, які наче й не належали їм. Тіла як такого взагалі ні­коли не було. Лише ослаблений дух ши­ряв печерою у безчассі.

— Стій! — наказав шефів дух. — За­раз буде ще одна пика. Не впадати в іс­терику.

Інші «духи» покірно спинилися і по­кірно поглянули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задо­воленим від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під голо­вою: «Козак Хведір Полохливець, що втік з поля бою і, осоромлений, заму­рував себе тут і тепер чекає Страшного Суду». Духи тільки мовчки споглядали все це.

Порушив тишу Лесьчин дух.

— Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.

— Так, значить він один, — промовив шефів дух. — Тобто одна. Голова одна. А це значить... — і тут він раптово замовк.

— ...що ми ходимо по колу, — докін­чила фразу Марго, тобто її дух.

Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, лупля­чи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи довгими нігтями.

— Заспокойте її! — відбиваючись від неї, загорлав той.

Невідомо, скільки це б тривало, якби зненацька не озвався Хведір Полохли­вець хрипким басом:

— Вихід там!

Спаралізований, народ завмер.

— Там, — повторив Хведір і повів очима в той бік, від якого народ увесь час тікав.

Усі тихо підвелися і попрямували в бік порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.

— Дякую, Хведоре, — сказала вона, йдучи останньою.

— Прошу, вельможна пані! — відмо­вила голова.

Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що линуло попереду, нестримно манило її вперед.

Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.