Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

* * *

З Марго уже не раз таке було вві сні: наче їй сліпить в очі сонце і вона нічо­го не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі при­звичаюються і вона бачить себе на висо­кому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підводить голову, оглядає звисока всіх, і ті, мов по команді, падають ниць до зем­лі, шепочучи «Вельможна пані!». Десь недалеко лунає знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.

До Марго підійшла жінка в одязі ігу­мені і вклонилася їй.

— Де та дівка простоволоса? — спи­тала Марго, хоча насправді хотіла спи­тати про Свєтку.

— Біля стовпа з ланцями для бісну­ватих, — покірно відмовила матінка.

— Звільніть її, матінко Ісидоро, — наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Спиридоненкові риси.

— В неї вселився нечистий! — спро­бувала було опиратися матінка.

— «Хотяй бити мудрь вь вьцьсемь — урод буди!» — сказала Марго.

— Вона не юродива, вона біснува­та! — наполягала на своєму та.

— Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!

— Слухаюсь, Ваша величносте!

Привели «біснувату».

— Що ти скажеш мені, божа люди­но? — спитала Марго.

Юродива закотила очі під лоба і за­голосила:

— Світ поділений навпіл — на жіно­чий і чоловічий... Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд... Ти жи­тимеш у блуді з боговідступником і ха­рактерником.

Марго замислилася. Не те, щоб її на­лякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.

Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:

— Свят! Свят! Цур тобі, біснувата! Прикуйте її до стовпа ланцями!

Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був — жіночий світ?..

Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа і вона то ре­готала, то плювалася, то вила, то гавка­ла, то скімлила...

Марго не знала, як поводитися в цій ситуації. Зате «вельможна пані», здаєть­ся, знала. Вона вилізла на щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:

— Сестри! — (Ого! — трошки злякалася Марго). Натовп заревів.Марго підняла правицю, і натовп стих.

— Доки над нами знущатиметься це мавп’яче чоловіче плем’я, що прозиває себе пихатим іменем «державні мужі»? Хто вони є? Плем’я недолугих, слабко­духих істот, які об’єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жін­кою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі пе­ред життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони ви­творили собі свій світ — несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі жи­вуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправж­ньому, тимчасовому світі. Вони боять­ся законів природи, і вони витворили свої, чоловічі закони — несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забира­тимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких само слаб­ких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку — державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона зводить буди­нок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони сіють на­силля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Вихо­ваймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинного, вічно­го, справжнього!

Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне од­ного. З півслова. З півпридиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому пе­реконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона карбувала фрази чітким голосом, а натовп повто­рював за нею:

— Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.

— ... єсть чоловік.

— Аз єсмь життя, він єсть животіння.

— ... животіння.

— Аз єсмь природа, він єсть штуч­ність.

— ... штучність.

— Аз єсмь сила, він єсть безсилля.

— ... безсилля.

— Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.

— ... тлінність.

— Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.

— ... пустеля.

— Аз єсмь мир, він єсть війна.

— ... війна.

— Аз єсмь істина, він єсть хибність.

— ... хибність.

— Аз єсмь суть, він є... — Марго за­пнулася, бо не знайшла підходящого слова. — Бляха муха! — тихенько вила­ялася вона.

Натовп без тіні вагання автоматично повторив:

— Бляха муха!

Їй стало не по собі, вона хотіла було вибачитися, але потім зрозуміла, що все одно ніхто нічого не зрозумів. Усі сприй­няли останню фразу як таємне ритуаль­не слово.

Вона перевела подих. Мабуть, досить.

Зненацька в натопі виник якийсь рух.

— Караван! Караван!

Жіноцтво видряпалося на стіни фор­теці і спостерігало, як вервечка верблю­дів і людей повільно наближається до міста.

— Відчинити ворота! — скомандува­ла Марго. — Всім на базар!

— Так, Ваша величносте!

— На базарі я просто Марго, запам’ятали?

— Так, наша королево!

До Марго підійшов караванщик і низько вклонився. Обличчя і халат були до болю знайомі. «Цікаво, — поду­мала Марго, — а чи є під чалмою в ньо­го блискуча лисинка?»

— Ну що привіз, Ахмете? — поціка­вилася Марго.

— Гарний товар. Королева буде задо­волені.

— Дивись, мені вгодити важко.

— Знаю, королево! Я знаю, як догоди­ти королеві.

Ахмет не обдурив. Невільничий ри­нок на базарній площі міг вільно конку­рувати з Кафою і Азовом. Чого там тіль­ки не було: могутні шоколадні торси, тендітні французи в мереживах, палкі маври, голі сідниці, носаті вірмени, не­зворушні лорди, величезні кулачища, бородаті старообрядці, чистокровні гру­зинські князі, руські Івани, іграшкові китайці. Марго павою пливла по база­ру, а за нею тягнувся жіночий екзальто­ваний шлейф.

— Ой, а це хто? — здивувалася Марго.

— Це діамант моєї колекції, — з гор­дістю відповів караванщик. — Чукча.

— Лишіть мені. А де ж козако-руське плем’я? — поцікавилася Марго.

— О, королева не буде розчарова­на, — запобігав Ахмет, ведучи до задніх рядів.

— Дівчата, налітай! — скомандувала Марго, і ті з вереском кинулися до то­вару, палко торгуючись із купцями, га­ряче сперечаючись між