Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— Тільки тихше, дівчата, не побий­тесь і товар не зіпсуйте як минулого разу!

— Не філюйся, Марго!

— І полтавців не беріть — дуже леда­чі! — порадила Марго.

— Марго, тут литвин: брати чи не брати?

— Литвини підступні, брехливі й дурні. Беріть побільше степовиків!

— А яких? Тут два види: великі кра­сиві та маленькі кривоногі.

— Великих красивих беріть для робо­ти, а маленьких кривоногих для любові.

— Марго, тут затесався один тібет­ський монах.

— Лишіть його для мене!

Марго з насолодою обходила ряди чо­ловічого плем’я, думаючи: ось вона, дис­кримінація чоловіків! А казали, що її не існує!

Ахмет делікатно підштовхував її, наче бажаючи щось показати. Нарешті вона зрозуміла, на що він натякає. На високому помості, як на п’єдесталі, стояв зв’язаний Андибер. З оселедцем, золо­тою сережкою у вусі і кривавим рубцем через усе плече.

— Ага, попався! — єхидно промови­ла Марго. — Попереджаю: ще раз уте­чеш — уб’ю!

— Доведеться королеві дорого запла­тити Ахмету! — щебетав купець. — Він мені ой як непросто дався! Десятьох моїх воїнів поклав.

— Не переймайся, Ахмете. Марго ні­коли не торгується!

Місто гуляло всю ніч. Марго виріши­ла напитися до безтями. Що і зробила.

* * *

Марго підхопилася з ліжка:

— Де я?

Довго впізнавала обриси рідної спальні. З обох боків приліпилися дві піжамки у ведмедики.

«Цікаво, — подумала Марго. — А коли починається в жінки клімакс? Може, я вже напередодні? Потихеньку божеволію?»

Вона спробувала підвестися з ліжка. Тіло стисла жахлива крепатура. Марго, пересилюючи себе, встала. Прийняла гарячу ванну. Наче полегшало.

Ось прокинувся Максим. Спитати в нього, як я дійшла додому? Ні, краще не треба. Ганьба яка!

На кухні — хрестися та втікай! Із чого почати? Роботи — непочатий край. А що означає — непочатий край? Не­початий — тобто цілий? Край — це зем­ля чи кінець? Мабуть, кінець. Отже, нема ні початку, ні краю. Тобто безмеж­ність. Безмежність у просторі. А в часі — вічність. Тобто роби роботу вічно. Боже, яка багата і гнучка наша мова!

Марго завжди займалася філософією слова, доки поралася на кухні. Приби­рання в хаті теж викликало в Марго філософські асоціації — з приведенням світового хаосу в світовий порядок. А це є власне творення світу. Тобто якщо хо­чеш зробити щось путнє — почни з наве­дення порядку. Саме це було необхідно Марго саме тут і саме тепер: приводячи матеріальний хаос у матеріальний по­рядок, привести свій душевний хаос у душевний порядок.

Максим зайшов до кухні.

— Мам, давай я!

— Не треба, я сама. Ну, які новини, синочку?

— Та, ніяких.

— Які на сьогодні плани?

— Та, ніяких.

Марго замугикала під носа щось ле­геньке, і робота зарухалася. Прибиран­ня, миття посуду, готування сніданку, замішування тіста, прання білизни, му­гикання і філософські роздуми завжди відбувалися одночасно.

Нарешті сніданок готовий. Хлопці люблять у суботу та неділю снідати у ві­тальні. Марго подає на возику сніданок, заходить у кімнату і бачить, що всі ле­жать — хто на дивані, хто на підлозі — і в піжамах дивляться телевізор. Марго на мить завмерла на порозі.

— «Вони забирають у нас наших хлоп­чиків і роблять з них собі подібних...» — автоматично пробурмотіла вона.

— Що? — не обертаючи голови, про­мовили всі вголос.

— Та, нічо — сказала вона.

Доправивши суботній сніданок у чо­ловічу компанію, вона зазвичай летіла допирати, доварювати, допікати, допри­бирувати і робити ще багато різних «до-». Але цього разу присіла на стілець у ві­тальні і почала спостерігати за сімей­ним чоловічим світом.

По телевізору показували футбол. Чотири допіру не хворих чоловіка ди­вилися на те, як двадцять два ще здо­ровіших спітнілих молодиків бігають по полю за м’ячиком і по-дитячому серйоз­но намагаються його відібрати один в одного і копнути ногою. Марго замисли­лася. Який дивний цей чоловічий про­стір. «Вони — безсилі в світі природно­му, витворюють собі штучний світ і, мов діти, бавляться в ньому, вдаючи із себе дорослих». Ні, цього збагнути неможли­во. Точніше, можна зрозуміти педантич­них британців, які кілька століть тому з протестантським рвінням відпахавши у своїх офісах, виходили в поле, на май­данчик, щоб розслабитися, і не просто так розслабитися, а морально і фізич­но підготуватися до нової виснажливої роботи на полі витворення буржуазного суспільства. Ще якось можна зрозуміти гравців. Ну а як зрозуміти мільйон чо­ловіків, які сидять на трибунах чи біля телевізорів, коментують гру професіона­лів словами «Ти, козел, куда м’яча ки­даєш!», начебто особисто вони краще від професіоналів грають у футбол? Як зро­зуміти тих, що ловлять фізіологічний кайф від того, що хтось інший перекочує м’яч по полю? Оце і є чоловіче безсилля. Ні, цей світ надто чужий і незрозумілий. Як збагнути представникові природного світу: навіщо вбивати чи просто обпльо­вувати людину лише за те, що хтось не так копнув м’ячика? Навіщо? Бо в чоло­вічому світі існують штучні цінності, які переважають справжні вічні цінності — життя, добро, любов.

— Ма! Що з тобою? Ти дивишся фут­бол? Щось у лісі здохло! «Вони забирають від нас наших хлоп­чиків і роблять із них собі подібних».

Це я винна. Я погана мати. Я віддала своїх хлопчиків...

Марго розгублено озирала свою сім’ю, яку всі вважали ідеальною...

* * *

Слава богу, настав понеділок. Марго кулею вилетіла з дому, вдихаючи разом з ранковим повітрям запах свободи. Їй було до смерті цікаво: чи екскурсія пе­черою — то правда, чи плід хворобливої уяви незадоволеної плоті Марго?

Однак з’ясувати нічого не вдалося. Шеф несподівано поїхав у відрядження. На тиждень. У Стамбул. На його міс­це сів Спиридоненко, який не докучав співробітникам постійними нарадами і вкручуванням мізків, а зачинився в ка­бінеті, пустивши роботу на самоплин. Свєтка і Леська уникали Марго й одна одну, Марго про всяк випадок чинила так само.

Тільки Андибер лишався самим со­бою. Він активно спілкувався зі Спи­ридоненком щодо виробничих питань, консультувався з Марго, давав указівки Свєтці, робив калькуляції з Леською.

Марго, скоса поглядаючи на нього, намагалася уявити його до пояса оголе­ним, у червоних шароварах, із золотою сережкою у вусі і оселедцем на голові замість хвостика позаду. А уявивши, відразу ж відкидала від себе «ідіотські