Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— каррі, імбиру, чорного перцю, коріандру. Присіла у вітальні на диван.

Першим устав Максим — найстар­шенький. Трохи накульгуючи він, як завжди, безшумно снував квартирою, щоб нікого не розбудити. Зайшов до ві­тальні і здивувався, побачивши там маму. Марго, немов уперше в житті, розглядала Максима. Довготелесий, тонкокостий, хворобливий підліток з материнським виразом очей — він єди­ний у цьому світі ставився до неї по­материнськи, намагаючись її оборонити від різних проблем, передусім побуто­вих.

— Привіт, мамусю! А що ти тут ро­биш?

— Привіт, синку. Нічого, так, щось не спиться…

Він хотів був вийти, однак не втри­мався і сказав:

— Ти така гарна, ма.

Марго усміхнулася. Він часто гово­рить їй це. А зараз, цього ранку, їй осо­бливо хотілося це почути. Бідний мій хлопчику! Як тяжко ти мені дався — ми з тобою стояли одною ногою на тому сві­ті. Але вижили.

— Зробити тобі каву? — лагідно спи­тав Максим.

— А тобі?

І вони тихенько засміялися.

Двері «хлопчачої» з шумом розчинилися, вдарившись об стінку. Це проки­нувся середній син Марго — агресивний, нахабнуватий, напрочуд вродливий і самовпевнений Сергій. Якщо він уста­вав — ніхто вже не мав права спати. Він наче навмисно гупав дверима, брязкав посудом на кухні, голосно розмовляв. Він теж здивувався, побачивши маму о цій порі в китайському халаті на дивані у вітальні. Однак нічого не спитав.

— Ходімо побігаємо! — запропонував він матері.

— Сьогодні ні.

Сергій скочив до Марго, міцно обхо­пив за шию і повалив на диван. Вона за­репетувала:

— Та йди зі своїми телячими ніжнос­тями!

— Ну, я пішов!

І за ним голосно гупнули вхідні две­рі. Однак через дві секунди він повер­нувся.

— Ма, шо з тобою?

Майже водночас з’явилися «близню­ки». Так Марго називала свого чолові­ка і найменшого сина. Обидва Андрій­ки, схожі один на одного, як дві краплі води, стояли в дверях, сонні, розпатлані, з волоссям кольору соломи, в однакових піжамках з ведмедиками, в однакових капцях-собачках. Це було так зворуш­ливо!

Вона розглядала усіх з ніжністю і здивуванням. Мої мужчинки, — думала вона. Мої дітки…

Прийшовши на роботу, вона побачи­ла на столі червону троянду. Взявши її в руки, вона помітила, що її колір абсо­лютно такий самий, як колір її нігтів. І її це аніскільки не здивувало. Поглянула на нового колегу і спитала:

— У вас випадково немає на плечі рубця?

Він, здається, теж не здивувався.

— Є.

— А від чого?

— Від яничарської шаблі, — пожар­тував дуже правдоподібно.

* * *

Нарада в шефа була довгою і нуд­ною. Всі терпляче й уважно слухали шефа, адже в нього сьогодні деньнаро­дження. Марго дивилася на абсолютно лису блискучу голову шефа, і в її голо­ві роїлися непристойні думки. Кажуть, що його коханка — референтка Лесь­ка — любить облизувати цю бездоганно рівну площину. Фе, яка гидота! Що це мені сьогодні лізе в голову. Так, так, що він каже? Ага, зосередитися на роботі з клієнтами. Скільки можна пережовува­ти те саме! Бездоганно дзеркальна по­верхня. Як це йому вдалося? Ні, це йому просто пофортунило. Дуже сексуальна лисина. Тьфу! Та що це зі мною? Якась напасть! Спокійно… Спокійно… Робота з клієнтами — на першому плані. Ясно. Кажуть, він робить манікюр і педікюр. Може, він і брівки вищипує? Ану-ну-ну! Ближче, ближче підійди! Так і є. Ви­щипує. А Леська, до речі, не вищипує. Принципово. Принципово не кладе ма­кіяж. Каже, що вродливу покохати — раз плюнути, а от нехай її занедбану люблять. Ось так. І люблять. От молод­чина. Чим же вона їх бере? Натурою, тобто природністю. Природою. Щось у цьому є. Міло, ану повернися до мене личком! Для візажиста — табула раса. За що її люблять? Що ж у ній такого? Наче й нічого особливого. Але це «наче» оманливе. Вона особлива. А я? Он як на неї дивиться Свєточка. Повна проти­лежність: сауна, тренажерний зал, ма­саж, візаж, манікюр і — байдужість чо­ловіків. «I am Barby-girl!» — це про неї. А я? Хто я?

Здається, нарада скінчилася. Мані­кюрні жіночі пальчики почали активно нарізати скибки, намащувати їх маслом, ікорочкою, викладати шматочки лимон­чика, апельсинчика, ковбаски, сирочка, прикрашати «канапочки» зеленню і тер­тим вареним яєчком, розкладати одно­разові тарілочки, виделочки і чарочки. А це що? А це зелені оливки і чорні мас­линки (?!).

— З яких це пір у нас на святковому столі оливки і маслинки?

— Андибер приніс.

Андибер приніс… Марго замружила очі і пригадала свій напханий оливка­ми й маслинами рот і здригнулася.

— Ну як тобі, Марго, співкабінетник?

— Для сєльской мєстності сайдьот…

— Ну, не скажи! Він справжній муж­чина, — дала свою оцінку Леська.

— Він такий сексуальний, — обізва­лася й Свєточка.

«Хвесько Ганжа Андибер!» — подума­ла Марго, — але вголос проказала:

— Свєта, ну так візьмися за нього!

— Ти мені його віддаєш? — засвіти­лася вона білозубою усмішкою.

— Ти ж знаєш, я нє по етім дєлам…

— Признаюся чесно, — довірливо по­чала Свєточка, — я собі вчора розклала карти і бачу: принц на білому коні...

— Тобто Андибер на червоній «Хон­ді»... — засміялася Леська.

— Не перебивай! Так от: козирний король ліг на козирну даму. Але масть різна — чорна і червона. Не моя масть. Дама чорна. Трефова. А король — буб­новий. Як Андибер.

— Як же вони обоє можуть бути ко­зирними? — поцікавилася Леська.

— Ну, це фігурально. Круті, значить. Так от: бачу масть у дами не моя. Див­люся — ніби Марго. Так я і подумала...

— Та йди... — лайнулася Марго.

— Ні, ти слухай, слухай. Далека до­рога обом і приємна несподіванка. А далі трефовій любовні клопоти. А коро­лю — сльози.

— Пророчиця ти наша... — нервово засміялася Марго, згадавши рубець від нагайки на чоловічому плечі і повний рот маслин.

* * *

Шефове деньнародження відбува­лося лише для «свити». Все було дуже пристойно, за роками відлагодженим планом. Спершу виступила партія ро­мантиків і підлабузників. Пролунало Свєточкине ритуальне голосіння з до­сить ефектним закочуванням очей під лоба: «Ми Вас так любимо, так любимо!.. Не покидайте нас ніколи!.. Хай Вам Бог дає здоров’ячко... Підкиньте нам на зарплату...». Потім