Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

— Я в цьому домі всіх люблю, — сказала вона лагідніше, — але на ціле графство ти такий лише один. Такий, як я. Поки ти тільки хлопчик, тобі ще рости і рости, але ти сьомий син сьомого сина. У тебе є дар, у тебе є сила для такої роботи. Я знаю, що ти мене не підведеш і я ще буду тобою пишатися.

На цьому мама підвелася.

— Що ж, добре, що ми з цим розібралися. Біжи нагору і лягай спати. Завтра в тебе важливий день, набирайся сил.

Вона мене обійняла й лагідно мені всміхнулася, і я щосили бадьорився, щоб всміхнутися їй у відповідь, але, тільки-но зайшовши до себе в кімнату, сів на краєчку ліжка і довго думав про те, що вона мені сказала.

Мою маму поважають в усій окрузі. Вона про трави й цілительство знає більше за місцевого лікаря, і, коли щось не так із породіллю, повитуха завжди кличе її. Мама добре знається на складних пологах. Іноді діти народжуються ніжками вперед, але моя мама вміє ще в утробі правильно їх повернути. Десятки жінок у всьому графстві завдячують їй життям.

Принаймні так завжди каже тато, бо мама скромна й ніколи таким не хвалиться. Просто робить, що належить, і я знав, що і від мене вона цього очікує. Тому я хотів, щоб вона мною пишалася.

Але невже вона справді вийшла за мого батька і народила шестеро моїх братів, щоб лише народити мене? Це не дуже скидалося на правду.

Я підійшов до вікна і сів на кілька хвилин у старе плетене крісло, визираючи на двір.

Увесь двір омивало срібним місячним сяйвом. Видно було всю ферму — і подвір’я, і два сінокоси, аж до північного пасовиська ген на межі нашої землі. Сама межа пролягала посередині схилу на півдорозі до вершини пагорба Повішених. Мені подобався вид. І подобався пагорб Повішених — здалеку. Подобалося, що він далеко.

Я роками щовечора перед сном сідав у це крісло. Дивився на схил у далечині та уявляв собі, що там, за ним, із другого боку. Тобто знав, що насправді там іще поля, а через дві милі — місцеве ніби село: зо п’яток будинків, мала церква і ще менша школа. Але уява моя малювала інші картини. Іноді я уявляв високі скелі, об які внизу розбиваються океанські хвилі, або ліс, або велике місто з високими вежами й мерехтінням вечірніх вогнів.

Але зараз я знову дивився на пагорб і також згадав свій страх. Звісно, що здалеку гарний вид, але ніколи в житті не хотів би я там опинитися. Як ви вже здогадалися, пагорб Повішених дістав таку назву не просто так.

Три покоління тому всю країну охопила війна, і місцеві чоловіки також воювали. Це була найгірша з усіх війна — гіркий громадянський розбрат, і родичі стояли по різні боки, і навіть брат іноді йшов на брата.

Останньої зими тієї війни відбулася велика битва — десь за милю на північ звідси, прямо за тим селом. І коли вона закінчилася, переможці вивели полонених на північний схил цього пагорбу й повісили там у лісі. Трохи і своїх повісили — за «боягузтво», але розказують і по-іншому. Кажуть, то були солдати, які відмовилися вбивати своїх колишніх сусідів.

Навіть Джек не любив працювати біля огорожі з того боку, а собаки не заходили в прилісок далі ніж на кілька футів. А що я бачу і чую таке, що не бачать інші, то я навіть на північне пасовисько вийти не міг. Річ у тому, що звідти я вже їх чув. Чув, як скриплять мотузки і стогнуть гілки під вагою повішених. Чув, як душаться й задихаються мертві по той бік пагорба.

Мама сказала: я такий, як вона. В одному ми точно схожі: я знав, що вона також бачить більше за інших. Якоїсь зими, коли я ще був зовсім малий і всі мої брати ще жили з нами на фермі, ночами з пагорба долинали такі страшні стогони, що чутно було навіть із моєї кімнати. Брати мої не чули ні звуку, проте я чув і не міг заснути. Я часто кликав маму посеред ночі, і вона щоразу до мене приходила, хоч і прокидалася на світанку до роботи.

Зрештою, вона сказала, що дасть їм раду, і однієї ночі сама-одна видерлася на пагорб Повішених і пішла в ліс. Коли вона повернулася, усе затихло, і лишалося тихо ще довго-довго по тому.

Тож в іншому ми з нею відрізнялися.

Мама набагато сміливіша за мене.

Розділ 2

У дорозі

Я встав за годину до світанку, але мама вже була на кухні і готувала мій улюблений сніданок — яєчню з беконом.

Батько спустився, коли я насухо витирав тарілку останнім краєчком хліба. Коли ми прощалися, він витягнув щось із кишені й тицьнув мені в долоню. То було мале кресало, що дісталося йому від свого батька, а тому — від свого. Одна з найдорожчих для нього речей.

— Хай це буде в тебе, синку, — сказав він. — Може, згодиться тобі в роботі. І заходь скоро в гості. Нехай ти пішов із дому, та це не значить, що не можна погостювати.

— Пора, сину, — підійшла мама, щоб востаннє мене обійняти. — Він уже під воротами. Не змушуй його чекати.

У нас не прийнято було розводити теревені, а що ми вже попрощалися, то до воріт я пішов сам.

Відьмак не зайшов у двір, а чекав мене з другого боку зачинених воріт — висока темна постать на фоні сірого світанкового неба. Каптур насунутий на обличчя, костур у лівій руці. Я ішов до нього зі своїм маленьким клунком і страшенно нервувався.

На мій подив, Відьмак відчинив хвіртку й ступив у двір, мені назустріч.

— Ну, хлопче, — замість вітання сказав він, — ходи за мною! Одразу й почнімо по-справжньому і як треба.

Замість вийти на дорогу, він повів мене на північ, прямо до пагорба Повішених. Скоро ми вже йшли через північне пасовисько, і серце мало не вискакувало мені з грудей. Ми дійшли до межової огорожі, і Відьмак переліз її на диво спритно як на свій вік, але я завмер. Я вже почув, як, схиливши гілля під вагою повішених, там, на пагорбі, скриплять дерева.

— Що сталося,