Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

— Я за першої нагоди заскочу в гості, — пообіцяв я.

Еллі спробувала всміхнутися, а Джек підійшов і поклав руки мені на плечі.

— У тебе лишиться твоя родина, — сказав він. — Ми завжди тут, якщо будемо тобі потрібні.

Уже за годину я сідав до вечері, свідомий, що завтра зранку мене тут уже не буде. Як і щовечора, батько проказав молитву, і ми пробурмотіли хором «Амінь!» — усі, окрім мами. Вона, як і завжди, потупила очі в тарілку і чемно чекала, поки ми закінчимо, а тоді ледь помітно мені всміхнулася, тепло й по-особливому. Не думаю, що хтось іще зауважив. Мені трохи полегшало.

У каміні палахкотів вогонь, пускаючи по кухні тепло. Посередині нашого великого дерев’яного стола стояв латунний свічник, натертий до дзеркального блиску. Свічка була дорога, із бджолиного воску — смердючу жирову свічу на кухні мама би не стерпіла. Майже всім на фермі розпоряджався батько, але в деяких речах мамине завжди було зверху.

Перед кожним парувала велика тарілка тушкованої картоплі з м’ясом, за яку ми радо взялися. Я глянув на батька, і мене раптом вразило, яким старим та виснаженим він сьогодні здавався. Раз по раз на обличчі в нього проступав сумний вираз, але він побадьорішав, щойно в них із Джеком мова зайшла про ціни на свинину. Вони навіть засперечалися, чи пора вже кликати різника.

— Ще би зачекати десь із місяць, — говорив тато. — Ціна ще зросте.

Джек потрусив головою, і почалося. Це була дружня сімейна суперечка, видно було, що татові навіть подобається. Але я не доєднався. Для мене це залишалося в минулому. Як сказав тато, я вже більше не фермер.

Мама з Еллі тихо підсміювалися. Я хотів послухати їхню розмову, але Джек розійшовся не на жарт і став підвищувати голос. Мама на нього зиркнула, і я відразу зрозумів, що їй набрид цей галас.

Джек, не помітивши через азарт маминого погляду, потягнувся через стіл до сільнички та випадково її перекинув. Трохи солі просипалося на стіл, і тут же він узяв щіпку та кинув через ліве плече. Був у нашому графстві такий старий забобон, щоб розсипана сіль не накликала невдачу.

— Джеку, облиш сіль, — насварилася мама. — Псуєш добру страву ще й ображаєш кухаря!

— Вибач, мамо, — похопився Джек, — твоя правда. І так дуже смачно.

На це вона усміхнулася йому, тоді кивнула на мене.

— Але що це всі забули про Тома? Він удома останній вечір, не можна так.

— Та ну, мамо, — заперечив я. — Мені і так добре, я слухаю, що ви говорите.

Мама кивнула.

— Маю для тебе декілька слів. Залишся потім на кухні й побалакаємо.

Тож коли всі пішли нагору готуватися до сну, я вмостився в крісло біля каміну й терпляче чекав, що мені скаже мама.

Мама не з тих жінок, що розводять багато галасу. Спочатку вона не сказала нічого особливого — пояснила тільки, що дасть мені із собою в путь запасну пару штанів, три сорочки і дві пари майже нових шкарпеток, тільки по разу штопаних.

Я роздивлявся червоні жаринки в каміні й постукував ногою по кам’яних плитах на підлозі, поки мама розвертала своє крісло-гойдалку, щоб сісти до мене обличчям. Її чорне волосся помережало кілька сивих пасом, але поза тим вона майже не змінилася відтоді, як я ще був зовсім малий і ледве сягав до її колін. В очах її досі стояв яскравий блиск, і вся вона пашіла здоров’ям, хіба трохи бліда на обличчі.

— Нескоро ще нам із тобою випаде так поговорити, — сказала вона. — Ти ідеш із дому і починаєш своє життя — це важливий крок. І якщо маєш щось сказати або запитати — саме зараз настав час.

Мені нічого не йшло на гадку. Усі думки розгубилися. Від цих її слів мені защипало в очах.

Ми дуже довго мовчали. Чути було тільки, як я постукую ногами по кам’яній підлозі. Нарешті мама зітхнула.

— Що таке? — запитала вона. — Язика проковтнув?

Я стенув плечима.

— Не шарпайся, Томе, і послухай мене, — наказала мама. — Перше — ти готовий до завтрашнього дня і нової роботи?

— Не знаю, мамо, — зізнався я, пам’ятаючи Джекові жарти про друзів за гроші. — Із Відьмаками ніхто не хоче мати діла. Зі мною ніхто не дружитиме. Мені буде самотньо.

— Не так усе зле, як тобі здається, — заперечила мама. — Із учителем будеш говорити. Спочатку він буде тебе навчати, але з часом ви обов’язково станете друзями. Та й справ матимеш повно. Учитися доведеться багато. Не до самотності тобі буде. Хіба тобі самому не цікава така робота?

— Цікава, але мені страшно. Я би й хотів, але не знаю, чи до такого здатен. З одного боку, я би хотів подорожувати, побачити світ, але з другого — тяжко йти з дому. Я за вами скучатиму. І за домом.

— Тут ти не зостанешся, — відрізала мама. — Батько твій уже немолодий, йому тяжко на фермі. На другу зиму він передасть її Джекові. Еллі скоро народить першу дитину, а потім і другу, і третю. Зрештою, тут для тебе не лишиться місця. Краще звикай заздалегідь. Додому ти не повернешся.

У неї був такий різкий і холодний тон, що мені розболілося в грудях і горлі, аж дихати стало важко.

Я після цих її слів уже хотів просто піти, але вона ще не закінчила. Рідко коли вона стільки говорила за один раз.

— У тебе є робота, і ти будеш її робити, — наказала вона суворо. — І не просто робити, а будеш робити добре. Я вийшла за твого батька, бо він був сьомим сином. І народила йому шість синів, щоб зрештою народити тебе — сьомого. Ти — сьомий син сьомого сина. У тебе є дар. Твій новий вчитель ще не подався, але роки потроху беруть своє, і його час добігає кінця. Майже шістдесят років він ходив графством, виконуючи свій обов’язок. Робив те, що належить. Скоро настане твоя черга. І якщо не ти, то хто? Хто захищатиме простих людей? Хто боронитиме їх від зла? Хто убезпечить ферми, міста і села, щоб жінки з дітьми не боялися виходити на вулицю?

Я не знав, що їй на це