Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Нарешті, Аліша спинилася. Вони обоє зайшли до невеличкого приміщення, більше схожого на звалище раритетних речей. Старі картини, килими, вази, прикраси, скульптури й інші запилюжені речі хтось неохайно скинув докупи та байдуже покинув. І доки королева порпалась у якомусь напівзруйнованому кошику, Корнелія наблизилася до невеличкої підгнилої шафи з, на диво цілими, скляними дверцями й зацікавлено вдивилась у її темінь – туди, де полискувала у тьмяному світлі самотнього факела невеличка золота шкатулка, прикрашена рубінами й діамантами.

– Що це за місце? – запитала дівчина, не зводячи погляду з унікальної речі, зовсім не схожої на щось покинуте.

– Звичайне звалище, – відказала її матір мить потому, – я чула, що колись тут була майстерня якоїсь королеви. Здається, бабусі чи прабабусі Осмальда. Одна стара хороша служниця привела мене сюди кілька років тому. Про цю кімнату пам’ятає усього кілька людей, тож гості тут – явище рідкісне.

Еллі несміливо потягнулася рукою вперед: було щось у цій шкатулці, що дивовижним чином манило її.
– Знайшла! – вигукнула зраділо королева, чим привернула увагу принцеси. – Іди сюди, хутко!

Еллі двома кроками наблизилася до Аліші й зацікавлено вдивилась у пошарпаний тканинний пакунок, що та дістала з вороху цвілого ганчір’я.

– Ось, – першим ділом королева дістала дерев’яну круглу монету розміром з половину долоні.

На ній умілий майстер з одного боку вирізьбив терези, в яких одна з чаш виявилася опущена нижче за іншу, а з іншого – залишив просто гладку поверхню, забруднену якоюсь темною плямою.

– Віддаси це вождю Шайванів, коли попросиш про допомогу. Тільки не загуби! Це не просто монета, а старий артефакт – символ нашої угоди, підкріпленої кров’ю. Так він не посміє відмовити, хай там що.
Еллі взяла до рук незвичну річ. Обережно прокрутила між пальців і запхала в корсет між верхньою й нижньою тканинами одягу.

– Це накинь собі на голову! – Аліша простягнула донці сірий зім’ятий шарф із тонкого непрозорого матеріалу. – Прикрий ним волосся й обличчя: твоя зовнішність надто вирізнятиметься з-поміж інших. Це небезпечно. Работорговці полюбляють ловити симпатичних дівчат, тож тримайся якомога далі від сумнівних місць, зокрема, від пабів, таверн і заїжджих дворів із рейтингом, менш як чотири зірки.

Корнелія спритно зібрала свої довгі шовковисті білосніжні локони у жмут і закрутила вузол, який сховала між складок несвіжої тканини. Вона ніколи не вважала себе надто розніженою, але, так уже склалося, що завжди й у всьому любила чистоту та порядок. Тож особливої огиди до неприємного запаху й бруду не відчувала, а втім, уже тепер воліла якнайшвидше позбутися неприємної речі, хоч знала, що зробить це не скоро.

– Скажеш вождю Озману, щоб доправив тебе до берегів Океану Мелізмів – це далеко від кордону з Гінксами, тому ризик мінімальний. Щойно опинишся на місці, знайдеш невеличкий порт – він належить морським торговцям. Вони чесні люди, принаймні завжди були такими. Майже щодня звідти відчалюють судна, що тримають курс на далекий схід…

– До Високого світу? – не повірила своїм вухам принцеса.

– Саме так. Вирушай туди, бо лише там твій батько тебе не дістане. А він шукатиме, повір.

– Знаю, – кивнула похмуро Еллі, відчувши, як шкіра вкривається сиротами.

Її нутрощі поволі починав гризти страх, однак вона рішуче його ігнорувала. Знала, що інакше розгубить усю зібраність, а це до доброго точно не доведе. Тут і зараз життєві обставини змушували її зійти з тернистого шляху на хитку мотузку, що звисає над прірвою смерті. Та вкінці цього короткого відрізка на неї чекає нова дорога, яка невимовно бентежить своєю незвіданістю й обіцяє цікаві пригоди. І нехай Еллі не знає, скільки ще часу їй відвели боги, можливість доторкнутися поглядом до омріяної волі близька, як ніколи.

– Тут нам доведеться попрощатися, – важко видавила з себе Аліша, в нервовому жесті зчепивши руки в районі талії. – Дякую, що осяяла моє нещасне існування своєю присутністю. Для мене було честю стати твоєю матір’ю, нехай не найкращою. Сподіваюся, в наступному житті ми зможемо разом стати щасливими в новій сім’ї.

– Не кажи так, – не стримавши сліз, попрохала Корнелія. – Чому ти не можеш просто вирушити зі мною?

– Я не можу зрадити своє плем’я. Угода між ним і королем Сайріфії діятиме до його останнього подиху. Я мушу залишатися поруч зі своїм чоловіком, не дивлячись ні на що, – такі умови договору. Ти до нього жодним чином не причетна, тож можеш ні про що не перейматися. А я про себе зможу подбати.

Дівчина несміливо переступила з ноги на ногу, а тоді простягнула руку й накрила своєю теплою долонею тремтливі мамині пальці. Королева гарно трималася, не показувала повною мірою свого внутрішнього стану, однак знала напевне: якщо це прощання затягнеться хоч на кілька секунд довше потрібного – вона вже не зможе так просто відпустити своє бідолашне дитя, волею долі приречене так тяжко страждати.

– Люблю тебе, мамо, – промовила Еллі, натужно всміхнувшись, і міцно обійняла Її Величність. Востаннє вдихнула запах найріднішої людини.

– Ну все, йди! – Аліша розбила об землю невеличкий синій кристальний камінь і з подивом простежила за тим, як стрімко із нього виливається, формуючись у портал, магія, яку за життя їй доводилося бачити всього кілька разів.

Чари, більше схожі на синє полум’я, розрослися ледь не до самої стелі й чомусь узагалі не викликали в Еллі довіри.

– Мені ввійти туди? – поцікавилася вона несміливо.

– Так. Не переймайся, переміщення не завдасть тобі болю. Але голова може запаморочитися, – попередила королева, підштовхнувши перелякане дівча до порталу.