Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

Попорпалася в шафі й виявила у віддаленому кутку головний скарб – у шкіряному оздобленні – бабусин зошит з рецептами, які вона збирала майже все життя. Пухкий зошит дбайливо загорнутий у квітчасту хустку. Поряд з ним лежала велика дерев'яна ложка, зроблена з якогось особливого дерева. Нею бабуся завжди помішувала їжу в казані, коли заправляла корчмою.

Склала весь скарб у велику дорожню сумку. Туди ж кинула вірну качалку, рушники для обличчя і лазні, мило і залишок справжнього ельфійського шампуню, який виканючила у батьків на день народження. Дешеві прикраси вирішила не брати. Нащо вони мені? Такі я і в столиці куплю.

Досить бабусиного медальйона, який вона подарувала, перш ніж піти до предків на вічний спокій. Я його як повісила на шию, так і жодного разу не знімала. І купалася в ньому, і спала. Дуже хотілося вірити в те, що він має магічну силу і підтримує мене. Хоча, чим могла рубінова крапля обрамлена пласким золотим кільцем підтримувати? Своєю присутністю? Сумно озирнулася. Погляд зупинився на весільній сукні, яку ніхто не спромігся прибрати. Вона так і висіла на дверях. Знову навернулися підступні сльози, намагаючись зіпсувати й без того гидкий настрій.

– Руто! – почувся знизу голос мами. – Ти довго чухатися будеш?

– Іду! – крикнула я, востаннє оглядаючи свою маленьку кімнатку. Підхопила пузату сумку і спустилася вниз.

Батько притримував за ремені великий заплічний кошик з харчами.

– Тут тобі й тітці. На перших порах вистачить, а там – заробиш.

З тугою подивилася на поклажу і подумала, про те, як буду це все тягнути. Знову згадала глузливу «корівоньку» Лавра і тяжко зітхнула.

– Ти до голови ходив? – боязко запитала я.

– Кіндрат рік буде відшкодовувати за свого телепня. Тримай, – батько простягнув невеликий гаманець із монетами. – Витрачай з розумом. І сховай подалі. Пару монет поклади у кишеню, решту сховай.

– Дякую, – я розв'язала мотузочку і дістала кілька срібних монет.

– За годину прибуде грифон-диліжанс. Тож, давай, донечко, прощатися.

Я обійняла та поцілувала молодших, побажала їм слухатися батьків. Вітка гигикнула і погладила ледве помітний животик. Також обійняла і поцілувала батьків. Мама дивилася на мене суворо і з докором, мовляв, не могла потерпіти, таких родичів відхопили б. Батько мовчки взяв сумку, закинув на плече кошик і вийшов із дому. Мати дійшла разом із нами до хвіртки й допомогла сісти на віз. До станції треба ще доїхати.

Єрошка вибіг на дорогу і махав услід обома руками. А я йому. Я прощалася з рідним містечком. Серце оплакувало, як виявилося, нерозділене кохання. Хоча я вже сумнівалася: чи було воно взагалі. Душа ж прагнула солодкого та маревного майбутнього, яке вже виднілося на горизонті.

Прода щовівторка та щосуботи.